Подружжя мимоволі - Олена Гуйда

Вона могла не представлятися. Це саме та, кого шукав Тайраш.

– Раніше пустельні дракони мали більше влади, сили та значущості, – заговорила Дженарра. – Ми були народом, який служив Хранителям. Їхньою особистою вартою, їхньою силою. Тепер від нашого народу мало що лишилося.

– Мені шкода… – чомусь відчуваючи навіть не жалість, а якусь незрозумілу скорботу, упустив Раш.

– Не варто! Жаліти треба не нас… Ти отримав мій подарунок?

Раш насупився.

– Про що ти?

Стара примружила чорні, наче відполірований онікс очі.

– Я обіцяла твоєму батькові подарунок компас. Ти не одержав його?

Раш скривився і хитнув головою. Ще й компас тепер доведеться шукати.

– Погано! Дуже погано! Ти повинен знайти те, що я тобі відправила, доки не сталося лиха.

– Тільки після того, як отримаю відповіді! – різко зауважив Тайраш. – Після знайду все, що скажеш!

– Ти як твій батько! Він теж постійно шукав відповіді… – хмикнула дракониця.

– Що він хотів дізнатися? – відразу запитав Раш, подавшись уперед і спершись на холодний камінь колодязя.

– Він хотів… – посміхнулася дракониця. – Він багато хотів знати, але дізнавшись, не розумів, що з цим робити. Він хотів знайти Хранительку.

– Але... Хранителі не народжувалися багато сотень років. – насупився Тайраш. – Тому ніхто не знає дороги до джерела.

– Неможливо вбити те, що народжується в мить своєї смерті, – сказала древня. – Твій батько шукав і знайшов, але не зміг уберегти. Ненароджена загинула, та народилася знову. Хеймар просив допомоги, але не дочекався... Шукай відповіді в архівах.

– Ти йому сказала?

– Не тільки! Я сказала, що його син отримає найцінніший дар, але він його не оцінить. Що його невістка отримає крила, але не вбереже їх. Продовжувати?

До горла підступила нудота. Аргрім глухо загарчав, заметушився, бажаючи повернутися назад.

Стара зачерпнула з криниці блакитної води. У її руках блиснула бульбашка з іскристої води.

– Якось ти згадаєш, Аргріме. Або забудеш назавжди. Це моя остання служба тобі, – вона наблизилася до Раша, простягла йому пляшечку, вклавши в широку чоловічу долоню. – Ця вода лікує всі недуги, окрім душевних. Вона знадобиться тобі дуже скоро. Іди. Час минає.

Раш перевів подих:

– Чому тоді…

– Це порожні запитання. Ти копаєшся в минулому, плекаєш своє горе і впиваєшся їм. Ти не бачиш того, що справді важливо. Знайди Хранительку. На неї вкаже компас.

Раш різко видихнув. Чудово! Компас просто потрібно тепер знайти.

– Чи можна хоч спитати, як ти його відправила мені?

– Його несло до тебе море! – стара ляснула в долоні, і за кілька кроків від Раша відкрився портал.

По той бік хлюпалося море, і кричали чайки. Раш навіть відчув сіль на язику. Або йому просто здалося.

– Знайди Хранительку раніше, ніж той, хто прагне її смерті, – наставляла стара.

І Тайраш навіть рота розтулити не встиг, як портал рушив на нього, наче проковтнувши і виплюнувши в порту.

– Прокляття! – труснув він головою і рушив у бік компанії матросів, що перемовлялися і курили люльки. – Не скажете, що то за порт?

Чорношкірий матрос, сплюнувши червону слину, недовірливо глянув на дракона, але відповів.

– Кетерей, королівство Норгберт.

Ось як… людське королівство.

Але тільки-но Раш набрав повітря для наступного питання, як відразу відчув страх, тривогу, і в голові промайнуло невблаганне: «Ми повертаємося! Негайно!»