Лазарус - Світлана Тараторіна

Книга, що її порадив Гальванеску, як і очікував Тюрин, виявилася цілковито нікчемною. Замість очікуваної біологічної енциклопедії, це була збірка давніх легенд з життя людорослин. Олександр Петрович розчаровано гортав сторінки, поливаючи доктора ледь чутними прокльонами. Вперше з часу відживлення відчув утому. До звичного болю у грудях приєднався свербіж. Страшенно хотілося пити.

— Якщо вас цікавить богодрево, то краще почитайте Фокла,— прошепотів бібліотекар і затулив рота рукавом, ніби злякався власного голосу.

— Нечасто у вас тут гості? — Тюрин відчув, що господаря сховища розпирає цікавість, а надто жаль до давно забутих книжок.

— Книги лише пристановище думок, а мусять страждати за те, що вклали в них інші,— сумно зітхнув чоловічок. У його руках невідомо звідки з’явився старовинний фоліант, обтягнутий шкірою. Бібліотекар лагідно погладив палітурку й обережно підсунув Тюрину.

«Пристановище людської глупоти», Ієромонім Фокл,— прочитав сищик і перегорнув кілька сторінок. Тут переповідалася легенда про могутні дерева, що росли на печерських пагорбах. Фокл називав їх castanea sapiens, або ж розумні каштани. «Це були істинно київські дерева: розлогі й могутні. А не те, що ми зараз називаємо каштанами»,— хтось написав на берегах.

«Величне богодрево — володар castanea sapiens — щовесни благословляло життя на дніпрових кручах, і всякий дрібний звір вільно плодився у його гілках». Що далі читав сищик, то більше сум’яття вносив запис Фокла у його думки. Вже знав, чим завершиться казка.

«Радісне життя розумних дерев закінчилося з приходом імператора Візантії. Вогнем і мечем знищив він місто за те, що його дружина — змієнога Апі, остання з роду царів нечисті — потай від нього народила у Києві сина. Його сина».

А потім прийшов Змій. Богодрево, як і інші старі боги, присягнуло новому істинному царю нечисті — сину візантійського імператора і змієногої князівни — Обадії-Змію. «В надії на захист і нове панування, на знак вірності, принесли Змію свої дари... „Нехай життя завжди перемагає“,— промовило богодрево». У Тюрина закололо під серцем. Він пригадав легенду про дари Змію з книги Лазаруса. Подарунок богодрева був одним з тих, що змінив тіло Обадії, зробив його непереможним, а по смерті «повернувся тому, хто дарував».

«Коли Змія не стало, люди знищили і богодрево»,— писав Фокл.

«Хоча й досі знаходяться сміливці, які шукають забутого бога. Мріють прийняли в черево дари божественних каштанів, щоб стали подібними до розумних дерев або ж потравою для могутнього коріння»,— прочитав Тюрин коментар на берегах, й у грудях ще дужче запекло. Знав кожну закарлючку. Змалечку пам’ятав простуватий, але вишуканий почерк. Книгу Фокла читав батько.

Ще хвильку Олександр Петрович дивився на запис, ніби той міг розказати, коли і за яких обставин до забутої лаврської бібліотеки приходив батько. На інших сторінках зображалися жахливі старовинні ритуали. Усюди були батькові позначки. Але справа не чекала.

Поруч з легендою про розумні дерева художник намалював істоту — викапаного Іллю-стовпника, а ще через сторінку сищик знайшов малюнок зерняти каштана, такого, як передав Гальванеску.

— Хто ще брав цю книгу?

Книжник тільки-но задрімав і ще не вийшов з чарівного сну про ідеально впорядковану книгозбірню.

— Здається, десь є записи...— по-дитячому кулаком потер очі.— Але я і так скажу. Чернець з вашого монастиря. Здається, Теофілом називався. Шукав відомості про древо-келію, то я йому і порадив...

— А до нього? — прорипів Тюрин.

— А до нього,— бібліотекар дістав з полиць громіздку бухгалтерську книгу, здув порохи й обережно розгорнув,— а до нього... Але то давно було. Років п’ятдесят минуло. Кажу ж, у мене все записано,— його обличчя задоволено просяяло.— Ось, є! Травник. Він тоді більш до людини подібний був. Усе мріяв древо-келію віднайти. То він її вирив. А ви хіба не знали? — здивувався бібліотекар.— Доти ж тільки легенди ходили.

Але Тюрин його вже не чув. У голові пульсувало: «Він тоді більш до людини подібний був». А ще слова Захарія, сказані, коли той його лікував. Слова з легенди про дари Змію: «Нехай життя завжди перемагає». Травник перетворився вже тут — у монастирі. Сищик розвернувся на п’ятках, зробив крок і, ніби притягнутий останньою надією, знов обернувся до ченця.

— А до нього? У вас записано, хто і коли її брав?

Бібліотекар здивовано глипнув.

— То ще за мого попередника було. Треба в інших реєстрах дивитися. Але я гляну!..

Останні слова розбилися об спину відживленого. Він щодуху побіг до Дальнього монастиря. Топчій незадоволено заскавучав. Він якраз солодко дрімав у кущах коло бібліотеки.

IX

Незважаючи на глупу ніч, у келії Протасія горіли яскраві вогні. Невтішний Назарій палив над другом десятки свічок і не зразу звернув увагу на опівнічного гостя.

— Відійшов мій друг коханий,— обличчя молодого ченця блищало від сліз.— Тільки-но.

Тюрин безцеремонно відкинув запинало з обличчя Протасія і наблизив ліхтар.

— Що ти робиш? Май жаль, облиш його! — Назарій з відчаєм кинувся на сищика. Той одним порухом, немов кошеня, схопив ченця за комір, відкинув в інший бік і знову нахилився до померлого. Топчій перехопив юнака з рук шефа і міцно притис до стіни, аж хлопець ледве дихав.

Як і очікував Олександр Петрович, на сірому обличчі Протасія проступили темні плями. Тіло задубіло і теж вкрилося жорсткими деревоподібними наростами. Шкіра випромінювала ледь помітний солодко-пряний аромат.

— Він перетворюється на дерево.

— Брешеш! — простогнав Назарій і відчайдушно забився в лещатах Парфентія.

— Сам поглянь.

Тюрин махнув помічнику. Той ослабив хватку, і чернець миттєво опинився біля тіла Протасія. Майже впав на друга, прагнучи і роздивитися, і накрити собою. Відкриття заскочило і його.

— Що це таке? — вирячився Назарій.— Знаки, як і у Теофіла. Він... він повстане? Як і Теофіл, повернеться? — він звернув палючий погляд на Тюрина.

— Зможеш хіба бовванчика дерев’яного з нього вистругати для плотських утіх,— зло посміхнувся Тюрин.

Гарне обличчя ченця залилося фарбою. Він знову схопив руку друга і сміливо задер підборіддя.

— А нехай вас не обходить... Він чистий був... Я братньою любов’ю...

— Мені немає діла до... Кажи, що в травника брав?

— Ви думаєте, то через те?

— Дурню! Ти ж власноруч його на дерево перетворив.

— Я... я не знав! От тобі хрест! Захарій казав, що то приворот. Щоб Протасій серце мені віддав. Не зна-а-ав я! — Назарій упав на задубілі груди названого брата.

— Що за те від тебе просив?

Чернець зайшовся страшним плачем. За стогонами тільки й вдалося, що розібрати: