Обитель героїв - Генрі Лайон Олді
— З освітою? — уточнив Климент.
— Дурепа дурепою! — завили язичники.
І пояснили:
— Але ж і злюща — страх!
— Склад злочину?
— На лице, добродію ти наш! — і лице показали.
— Десять подвійних бінарів! — загадав Климент. — Якщо злюща, менше не візьму…
Зійшлися на шести.
Дім відьми, чи пак її фортеця, виявився старезною халупою. Двері вилетіли, як то кажуть, з півкопняка. В оболонці захисного сяйва Климент Болиголов ступив на ворожу територію, спіткнувся в сінях об розсохле корито, вилаявся й увірвався до світлиці. На далеких пагорбах за вікнами ридали від захвату замовники, смакуючи кінець свого лиха.
— Де відьма? — суворо поцікавився маг у заплаканого дівчиська, що скулилося в кутку. — Де зла?
— Н-не бий, д-дядечку! — відповіло дівчисько, ховаючи обличчя в коліна. — Я більше не б-б-буду!..
Ні, Климент Болиголов не був аж надто доброю людиною. Але й надто лихим не був. Він дивився на дівчисько, мимоволі зчитуючи мана-фактуру, і все розумів без слів. Стара відьма підібрала сирітку. Помітила дар, взялася готувати молоду зміну. А до кінця вивчити не встигла: померла, немічна. Мани в сирітки виявилося досить: не як для відьми — для мага! — вмінь обмаль, а з розумом то й геть біда. Почала пробувати бабину науку, та й допробувалась. Били дівчисько щиро, не жаліючи кулаків. Зовсім убити побоялися: щоб не стала нічною ламією… От і розщедрилися на правильну страту — йди, Клименте, губи, Клименте!
— Підеш із мною? — запитав бойовий маг, дивуючись самому собі. Кірка глибоко всередині відшаровувалася болісно й незвично. — Май на увазі, я волоцюга. Домівки рідної немає і не передбачається…
— Д-дядечку! — з худих колін вистромилося опухле від сліз личко. — Н-ноги митиму… вод-ду… п-питиму!..
Старості Тіпунів маг сказав, що відьму вбив. І в землю закопав. І напис написав, чудовими рунами. Як доказ тицьнув пальцем у відьму, якій подарував плащ — старенький, з дірками, але ще теплий. Закопав-написав, потім викопав і від вас, чесних селян, забираю, щоб уночі спали спокійно. Ти мене зрозумів, старосто? Староста зрозумів. Ти мене добре зрозумів? Староста зрозумів добре, бінари відрахував і пішов із присмирілими язичниками назад у Тіпуни: святкувати перемогу.
Дуже вже цього року самогон міцний удався.
Дівчисько звали Марією. Тягалася вона за Климентом собачкою, прала-штопала, терпіла холод і голод, була невибаглива та ощадлива. Пристрасть до ігор пробачала, лайку зносила мовчки, рани благодійника лікувала зіллям і листком подорожника. А бувало й поб’є — слова впоперек не мовила. Маг і отямитися не встиг, як звик. А на одному привалі, під одним плащем, стареньким, але цілком теплим… Діло молоде, самі розумієте. Для дівчиська, мабуть, надто молоде вийшло, для Болиголова — умовно-молоде, бо воно, знаєте, сивина в бороду. Але злагодилося. Женитися, щоправда, він не хотів, а вона не вимагала.
За півроку взявся Климент учити Марію. Чого? — бойової магії. Більше він нічого до пуття не вмів. Отоді й довідався, що дівчисько — діббук.
Підсадна качка.
Мана-фактура, хоч у три шари її читай, таких відомостей не дає. Життя похідне, пліч-о-пліч, якщо діббук назовні буром не лізе, теж нічого нового не відкриє. Зате при навчанні Високої Науки, і не по-відьомськи, корінцями-амулетами-замовляннями, а за канонами теормага…
Довелося Климентові освіжити напівзабуті відомості про комплексну психотику.
Діббук, інакше психо-близнюк, на жаргоні «ліпило» — блудна душа, що застрягла між ярусами Нижньої Мами і Найвищими Емпіреями. Туди не прийняли, відтіля викинули, а тому бідолаха неприкаяна. У пошуках притулку діббук норовить підселитися в людське тіло, але ховається й назовні лізе рідко, на відміну від активних духів, які крутять одержимими, як хочуть. У випадку Марії діббуком виявилася душа маленької дівчинки — Климент на око давав їй не більше чотирьох-п’яти років, і в цьому віці розум діббука застряг, очевидно, назавжди. Довірлива й тупувата, підсадка поводилася тихо, безневинно, але недоліток є недоліток. Цим і пояснювалося лихо в Тіпунах: коли діббук вибирався назовні, перехоплюючи керування, відьомські дії робилися небезпечними — не в силу злого наміру, а подібно смолоскипу в руках нетями.
На жаль, комплексна психотика стверджувала: контроль двох душ у одному тілі, так само, як свідомий вибір станів і переходу між ними, — неможливий.
За законом Климент Болиголов повинен був відразу припинити навчання Марії. Заявити про випадок у Тихий Трибунал, оскільки діббук зі знанням начал бойової магії, стократ небезпечніший, ніж діббук-відьма. І під особистим конвоєм відправити Марію в Мирний Госпіталь братів-екзорцистів. Але маг не хотів розлучатися з дівчиськом. Більше того, йому спала думка — зухвала, сумнівна, але вона обіцяла значні дивіденди. Днями Климентові відмовили у прийнятті до Ложі Бранних Магів, повернувши назад дві на превелику силу добуті рекомендації та особисте клопотання. Рилом не вийшов, так? Зі своїм драним уставом лізу до високої обителі?! А я вам всім дам утертися… Ще проситимете, у ніжки впадете, а ми подумаємо, повикаблучуємось…
Ні, не був Климент добрим чоловіком, не був і злим, зате азартним і гордим був украй.
І ось що надумав.
Під час двобою бойових магів сильніший здатен приборкати супротивника закляттями ланцюгового порядку, на професійному арго — «кайданами». У структуру «кайданів» вплітається розпізнавальний знак особистості об’єкта. Ланцюговим закляттям треба вказати мету: кого саме сковувати й приборкувати. Болиголов знав це краще за інших. Його самого на дуелях неодноразово сковували, а потім відпускали з ганьбою. Але якщо припустити, що в момент накладення «кайданів» особистість об’єкта невловимо зміниться, якщо діббук відтіснить Марію, вийшовши на перший план…
Почалися експерименти.
На жаль, як уже було сказано, Марія діббука не контролювала. Довелося накладати «кайдани» по десять разів на день, очікуючи, чи з’явиться діббук. Марія навіть звикла перебувати в скованому стані. Від частих ланцюгових заклять обличчя її зробилося малорухомим, нагадуючи маску, а жестикуляція, колись бурхлива, стала вбогою, як пересохле джерело. Климент чекав — ловець терпляче сидів у засідці біля водопою — і дочекався.
Діббук повстав, «кайдани» розсипались на порох.
Можливість звільнитися від магічних пут блискуче підтвердилась.
Залишалося небагато: всупереч аксіомам психотики, навчитися викликати й відсилати діббука за власним бажанням. Не екзорцирувати силоміць, а розробити закон співіснування двох душ в одному тілі, при очевидному приматі душі-домінанта. Теоретично неможливий, але грандіозний прорив у бойовій магії.
Саме в цей час упало на благодатний ґрунт зерно марнославства, що привело Климента в каземати «Чарівності», а потім — до трагічної загибелі. Те ж саме відзначали свідки останніх днів Болиголова, зокрема, Тюрпен Заїка (м. в. к., профіль — фланговий приборкувач). Якщо зібрати сухий залишок з довгих і плутаних свідчень Заїки, вийде наступне. Перед
