Елізіум - Наталя Чибісова
Умілі.
Обережні кроки в темряву.
Надто вмілі.
Пальці ковзнули по стінах.
Скільки в них.
Життя?
Життів?
Треба йти вперед.
Її життя також перетече в ці руки?
Наосліп.
Енергія!
Куди цей коридор?
Скільки енергії!!!
Іди вперед!
Торкнувся обличчя. Пальцями водив по губах, щоках.
Не питай.
Грався з нею.
Ні про що!
Кожен дотик — обпікає. Жахом.
Що таке життя?
Торкнувся шиї. Провів по ній зовнішнім боком руки, заспокоюючи. Подушечки пальців стали сміливішими, вимогливішими, але рухи все ще — обережними.
Коридор?
Пальці гладили щоки. Торкалися шиї. Вивчали її м’язи, масажуючи.
Що таке смерть?
«Шия надто напружена», знову почувся голос.
Шлях?
Сказав це, констатуючи факт, для себе.
Неприємних відчуттів голос не викликав.
Радше, заспокоював. Але почувалася, наче з неї здерли шкіру.
У чому відмінність?
Відчула — він вирішує, що з нею робити.
Між чим обирає? Не знати. Шукає шлях. Вибір перед ним нелегкий.
Якщо.
Однією рукою продовжуючи розминати шию, другу опустив нижче й став гладити груди. Внизу живота приливами й відливами мірно плюскотів страх.
І тут темрява.
Дивне поєднання рухів.
Якщо й тут зав'язані очі.
Рука вгорі невпинно нагадує про смерть, внизу — про життя.
У чому сенс?
Спробувала сказати щось. Затулив їй рота. Правила гри. Його територія. Він наказує.
Спробувала розслабитися.
Не вдалося.
Іди вперед!
Він і не чекав. Принаймні відразу. Спочатку рухи дражнили, потім почали приносити задоволення.
Що там?
Ще відчувала страх.
У кінці.
Губи торкаються грудей.
Коридору?
З ніжністю. Ніжність? Він не відчуває нічого.
Поворот.
Рухи відміряні. Чітко.
Ще поворот.
Робить усе, як робитиме інше.
Наліво.
Закусила губу. До болю. Обличчя скривилося. Тихо заплакала.
Знову наліво.
Провів по обличчю рукою, заспокоюючи. Наче налякану тварину. Вона й була для нього твариною, тілом, матеріалом для роботи.
Зрозумів, що вона відчуває, спробував заспокоїти:
— Трохи потерпи. Не завдам тобі болю. Тепер. Намагаюся робити все обережно.
Направо.
Зважилася заговорити до нього:
— Що збираєшся робити зі мною?
Куди йти?
— Хіба не знаєш?
— Знаю. Не потім. Зараз. Зараз зі мною що робиш? Навіщо?
Це не коридор.
— Допомагаю розслабитися. Помовч, — знову погладив її по животі, потім став водити рукою між ногами, піднімаючись усе вище.
Це не коридор.
На тілі проступили крапельки поту.
Що це?
Дихання почало уриватися. Заплакала дужче. Від сорому. Від страху.
Де вона?
Хотіла чинити опір. Тіло більше її не слухалося. Її.
Це не коридор.
Відповідало.
Це.
Підкорялося наполегливим рухам.
Біжи!
Чекало.
Це.
Жадало.
Вона побігла.
Уже не звертав на неї уваги, наближаючись до мети.
Біжи!
Зупинився.
Ззаду!
Підійшов до узголів’я. Взяв її голову до рук. Зруйнував зачіску.
Це.
— Ось так, — сказав він, розпустивши їй волосся й розкидавши по плечах, — такою подобаєшся мені значно більше.
Лабіринт.
Знову відчула себе тілом.
Що позаду?
Лялькою, з якою граються. Спробувала крізь закриті повіки побачити небо.
Чи не байдуже?
Спробувала пригадати Еріка.
Важливо.
Уявити.
Що.
Він торкається її.
Попереду.
Не вдалося.
Що попереду?
Шкода, що вона не людина. Так сильно відчуває відмінність між ними.
МІНОТАВР.
Як могла вона сплутати Еріка з цим?
Лабіринт.
Чому тепер не може навпаки?
Без виходу.
Він наближався поволі, з кожним дюймом його рухи ставали наполегливішими та м’якшими.
Біжи!
Давав їй час. Звикнути.
Де вихід?
Нарешті пальцем ковзнув у промежину.
Вона сама —
Трималася щосили.
Лабіринт.
Закусила нижню губу. Стримувалася, щоб не прокусити до крові.
Лабіринт.
Палець ковзав усередині.
