Елізіум - Наталя Чибісова

Лабіринт без виходу.

У голові вибухнуло. Нічого не відчувала, крім насолоди.

Де двері?

Ні про що не думала.

Де південь?

Тіло почало судомити, але це його не зупинило.

Де північ?

Вона закричала, потім ще.

Де захід?

Тіло розслабилося, обезсилило, пливло хвилями.

Де схід?

Дозволивши їй перепочити, продовжив. Проникав у кожну клітинку кожного з її тіл. Стала підкорятися йому. Належати. Щось жахливе було у цьому, але не могла й не хотіла думати. Їй байдуже.

Зненацька усвідомила, що програла. Останню гру. Назвала неправильну комбінацію. Тепер не виконає обіцянки. Вона зрадила усіх. Її розум, її тіло, її свідомість зрадили їй. Вона ввійшла у лабіринт, а чи зможе вийти? Тепер її прокляне і її світ. Ще одна пропаща душа. От. Хто. Вона.

Ні. Вона не піддасться. Ерік учив її, що не напрямок шляху є важливим. Важливим є рух. Бажання рухатися. Сторони світу лише якось забарвлюють твій шлях. Поки живе в ній бажання рухатися — не програє.

Де центр?

Він зупинився.

Де небо?

Плюскіт води з крана.

Де пекло?

Підійшов до неї. Руки трохи вологі й прохолодні торкнулися кінчиків пальців й стали поволі просуватися вгору. Дійшовши до промежини, він легенько торкнувся горбка губами, відчуваючи, як вона здригається, проник язиком усередину. Усе повторилося. Тільки цього разу шаленіше.

Уже не тамувала крику. Кричала дико й нестямно. Підкріплювала криком кожен новий вибух пристрасті. Вона налякала його. Вирішивши, що досягнув бажаного, припинив.

Лише стіни.

Вона задихалася.

Лише темрява.

Тіло змокріло.

Шлях уперед.

Шматком тканини обережно обтер його.

Немає часу.

Відв’язав їй руки.

Немає сил.

Потягнулася до пов’язки, але він забрав її руки від обличчя і звільнив ноги. Перевернув на спину і знову промасажував шию. Нарешті дав спокій, звелівши трохи полежати. Не відчувала його погляду, але знала, він десь у кімнаті. Потрібно набратися сил. Він угадав її думки, підійшов.

Запам’ятовуй!

— Не напружуйся. Не робитиму цього тепер. Пізніше. Значно пізніше. Над ранок. Розслабся.

Що?

Шлях!

Розслабитися й справді пощастило. Відчула себе рибиною, викинутою з лона океану велетенською хвилею. Зосередилася на відчуттях дотепер незвіданих. Глибоких. Вичерпних. Згадала про Еріка. Відчула нестерпний жаль. Біль невтіленого. Бо пережила з іншим. А з ним ніколи…

Треба буде запам’ятати.

Трохи згодом чоловік підійшов до неї й легенько торкнувся плеча.

— Встань і зніми пов’язку.

Буде?

«Буде» — не буде.

Потім стане в нагоді.

Коли-не-буть!

Бути?

Не бути?

Коли?

Підвелася. Сіла.

Нарешті.

Розв’язала тканину, наче віддерла її від обличчя.

Двері.

У вічі вдарило яскраве світло ламп. Примружилася. Коли очі звикли до світла, спробувала роздивитися чоловіка. Він сидів у кріслі й також спостерігав за нею.

— Одягнися, — наказав він.

Обвела приміщення поглядом. Аніщо у кімнаті не лякало. Це відбудеться у іншому місці.

Не ті двері.

Зістрибнувши зі столу, відшукала одежу, яку охоронці акуратно склали на невеличкому столику. Спершу вдягнула медальйон, потім інше. Стала розтирати зап’ястки.

Знову коридор.

— Хочеш у туалет? — чоловік перервав її думки. Вона кивнула, і він відвів її в невеликий коридор, вказавши на двері. По тому завів її до іншої кімнати.

Невеликий столик. Цигарки. Кавник. Пляшка. Два келихи.

Знову не ті двері.

Це — не та кімната.

— Сідай, — кивнув, указуючи на одне з крісел, і влаштувався навпроти, — раджу почати з кави та цигарки. Поки не останньої, — пожартував він.

Слизькі стіни темного, наповненого чудовиськами коридору.

Спати не хотілося, але від кави не відмовилася. Простягнув їй запальничку й допоміг запалити цигарку. Знову взялася його розглядати. Весь дихав життям. І силою. Стало страшно. Знову. Сильне обличчя. Доволі привабливе. Але. Щось у рисах було не те, але не могла зрозуміти, що саме.

Немає часу.

Часу немає.

Біла сорочка. Темні брюки. Одягнені майже однаково. Вони. Тільки. Верхні ґудзики. На сорочці. Є. Розстібнуті. Його сорочка має комірець. Її — ні. Але. Вона теж може бачити його шию.

Іди далі!

Мимоволі стала знову порівнювати його з Еріком, намагаючись зрозуміти, де помилилася під час їхньої першої зустрічі. Вони, здавалося, були одного віку й справді трохи подібні зовні. Проте цей був вищий, і його волосся, також темне, закоротко підстрижене. Але головна відмінність — погляд. Жваві насмішкуваті карі Ерікові очі сплутати з важким поглядом зелених очей неможливо. Погляд мертвяка. Легко уявити, як холоднокровно завдає він удару. Як піднімає відрубану голову і, знявши пов'язку, дивиться в широко розплющені очі, в яких згасає життя. Айсберг із маленькою верхівкою. Спробувала пірнути глибше, але вдарилася об стіну. Пригадала пораду коменданта й осіклася.

Не зупиняйся!

— Подобаюся? — почав він розмову.

— Ти завжди питаєш