Із праху посталі - Рей Бредбері
— Так?
— На мить здалося… — він закрив очі руками. — Неважливо. Відвезти тебе додому?
— Будь ласка, — сказала Енн Лірі.
Він утомлено завів машину, і вони поїхали геть. Вони їхали в шумі й русі залитого місячним світлом автомобіля. Була лише одинадцята година літньо-осінньої ночі. Повз них пропливали сяючі луки і порожні поля.
Сесі, дивлячись на поля і луки, думала: «Я віддала б усе, усе на світі, щоби бути поруч із ним, з цієї ночі й назавжди». А в голові ледь відлунювали голоси батьків: «Будь обережна! Ти ж не хочеш втратити Сім’ю і вийти заміж за простого смертного?»
«Так, хочу, — подумала Сесі, — навіть якщо доведеться пожертвувати всім, хоч тут і зараз, тільки була б я йому потрібна. Тоді не треба було б мені більше тинятися вечорами, не треба буде вселятися у птахів, собак, кішок, лисиць. Лише бути з ним. Тільки з ним одним».
Дорога під ними шурхотіла, біжучи вперед.
— Томе, — сказала нарешті Енн.
— Що? — він байдуже дивився на дорогу, дерева, небо та зірки.
— Якщо ти коли-небудь опинишся в Ґрінтауні, штат Іллінойс, в декількох милях звідси, можеш зробити мені послугу?
— Яку?
— Можеш зайти там до моєї подруги? — сказала Енн Лірі, запинаючись і трошки ніяково.
— Навіщо?
— Вона — моя добра подруга. Я розповідала їй про тебе. Я дам тобі її адресу.
Коли машина зупинилася біля ферми, вона дістала з сумочки олівець і папір та, поклавши листок на коліна, почала писати при світлі місяця.
— Ти можеш прочитати?
Він глянув на листок і розгублено кивнув.
Він прочитав те, що було написано.
— Ти коли-небудь зайдеш до неї? — губи Енн ворухнулися.
— Коли-небудь.
— Обіцяєш?
— Який стосунок це має до нас? — сердито вигукнув він. — І для чого мені ці ймення та папірці?
Він зім’яв листок в кульку.
— О, будь ласка, пообіцяй мені! — благала Сесі.
— …обіцяй… — сказала Енн.
— Гаразд, гаразд, проїхали! — вигукнув він.
«Я втомилася, — подумала Сесі. — Я не можу більше тут залишатися. Пора додому. Мене вистачає лише на кілька годин, коли я ось так мандрую вночі. Але на прощання…»
— … на прощання, — вимовила Енн.
Вона поцілувала Тома в губи.
— Це я тебе цілую, — мовила Сесі.
Том відсторонив від себе Енн Лірі й подивився на неї, зазирнув їй у саму душу. Він нічого не сказав, але його обличчя повільно, дуже повільно розслабилося, зморшки зникли, напружені губи зм’якли, і він ще раз пильно глянув на осяяне місяцем обличчя.
Потім він висадив її і швидко, не сказавши навіть «на добраніч», помчав дорогою.
Сесі покинула Енн.
Ніби вирвавшись із полону, Енн Лірі скрикнула, побігла по срібній доріжці до будинку і зачинила двері.
Сесі ще трохи затрималась. Очима цвіркуна вона подивилася на теплий нічний світ. Якийсь час, дивлячись очима жаби, вона посиділа на самоті біля ставка. Очима нічного птаха глянула вниз із високого, залитого місячним сяйвом в’яза і побачила, як гасне світло у двох будиночках — тому, що поблизу, та в іншому, що за милю звідси. Вона думала про себе, про Сім’ю, про свою дивну здатність до магічних подорожей, про те, що ніхто з Сім’ї не може одружуватися з людьми, які живуть в цьому безмежному світі за пагорбами.
— Томе?
Її ослабла душа летіла у нічному птахові під деревами, над безкраїми полями дикої гірчиці.
— Томе, ти все ще бережеш той папірець? Ти навідаєш мене якогось дня, а може, року, коли-небудь? Чи впізнаєш ти мене? Глянеш в моє обличчя і згадаєш, де бачив мене востаннє, відчуєш, що любиш мене, і як я люблю тебе, всім серцем і назавжди?
Вона зупинилася в прохолодному нічному повітрі, де до міст і людей мільйони кілометрів, десь там далеко ферми, луги, річки та пагорби.
— Томе? — прошепотіла лагідно.
Том спав. Була вже глибока ніч, його одяг акуратно висів на стільці. Його рука лежала біля голови на білій подушці, долонею догори, а на долоні покоївся клаптик паперу з адресою. Мить за миттю його пальці повільно ледь згиналися і міцно стискали листок. Том навіть не ворухнувся, навіть не помітив, як на мить чорний дрізд тихо і м’яко пригорнувся до вікна, яке переливалося відблисками місячного світла, безшумно спурхнув, завмер, і полетів над сонною землею геть на схід.
Розділ 6
Відкіль Тімоті?
— А я, Прабабусю? — запитав Тімоті. — Я також з’явився через вікно на Високому Горищі?
— Ти не сам з’явився, дитя моє. Ми тебе знайшли. Тебе залишили в кошику на порозі дому з томиком Шекспіра в ногах і «Падінням дому Ашерів» Едґара Аллана По замість подушки.
Із запискою, приколотою до сорочечки: ІСТОРИК. Тебе послали, дитя моє, описати нас. Занести в списки, занотувати наші польоти від Сонця, нашу любов до Місяця. Але, в деякому сенсі, тебе викликав будинок, а твої маленькі кулачки жадали писати.
— Що, Прабабусю, що?
Древні губи шепотіли та бурмотіли, бурмотіли та шепотіли…
— Почнемо з того, що будинок становить собою…
Розділ 7
Будинок, павук і дитя
Будинок становив головоломку, заховану всередині загадки, яка таїлася в таємниці, бо ж мав у собі багато видів тиші, одну не схожішу на іншу, й багато видів ліжок, одмінних на розмір, подекуди навіть із віками. Деінде в кімнатах стеля настільки висока, що можна літати, а під нею були жердини, де тіні могли висіти догори дриґом. В їдальні стояло тринадцять стільців, усі — під номером тринадцять, щоб ніхто не почувався обділеним у цьому числі. Жирандолі нагорі були зроблені зі сліз душ, замучених та загублених в морі п’ятсот років тому, а в підвалі зберігалися п’ятсот старовинних стелажів для дивних, із незрозумілими назвами вин. Поміж них ховалися закапелки для майбутніх гостей, яким не подобалися ані ліжка, ані жердини під високою стелею.
Плутаною мережею павутиння снував один-єдиний павук, який спускався зверху і піднімався знизу, так що весь будинок — це ніщо інше, як гобелен, не безгучно спряжений страшенно швидким Арахом.[3] Він то у винному погребі, то вже стрімко мчить на горище, де шумить буря. Швидкий і беззвучний, він пряде нову павутину або відновлює старі нитки.
А скільки ж усього спалень, кімнаток, шаф і шухлядок? Ніхто не знав. Сказати, тисяча — перебільшити, назвати сто — і близько не підійти до правди. Сто п’ятдесят дев’ять — цілком прийнятне число, але в кожній кімнаті довгий час не було постійного постояльця, і тому кожна скликала мешканців
