Із праху посталі - Рей Бредбері
— Правда, — раптом Енн застигла на місці в самому розпалі приготувань.
«Але ж зараз бабине літо! — подумала Сесі. — Літо повернулося до настання зими».
— Останні дні літа, — відповіла Енн.
«Відмінний час для танців», — подумала Сесі.
— … для танців, — пробурмотіла Енн Лірі.
Ось вона сидить вже у ванні, і мило піниться на її білих тендітних плечах, під пахвами, теплі груди плавно ковзають у долонях, а Сесі змушувала губи ворушитися від посмішки. Не повинно бути жодних зволікань, інакше все піде прахом! Енн Лірі мусить постійно рухатися, готуватися, мити тут, милити там, а тепер — встань!
— Слухай ти! — Енн глянула на своє відображення в дзеркалі, біле й рожеве, немов лілії і гвоздики. — Хто ти?
— Дівчина сімнадцяти років, — Сесі визирнула з її фіалкових очей. — Ти мене не бачиш. Ти знаєш, що я тут?
Енн Лірі похитала головою.
— У мене, певно, вселилася відьма останнього дня літа.
— Майже вгадала! — засміялася Сесі. — А тепер одягай сукню!
Яке задоволення, коли шовк торкається твого тіла! Зовні пролунав крик:
— Енн, Том повернувся!
— Скажи йому, хай почекає, — Енн присіла. — Я не піду на танці.
— Що? — вигукнула її мати.
Сесі трохи відволіклась. На якусь фатальну мить вона покинула тіло Енн. Вона почула віддалений шум машини, що мчить по залитій місячним світлом дорозі, і подумала: «Треба знайти Тома, проникнути в його голову і подивитись, як це бути хлопцем двадцяти двох років такої ночі». І вона швидко полетіла вниз по дорозі, а тепер повернулася, наче птах у власну клітку, і заметушилася, затріпотіла в голові Енн.
— Енн!
— Скажи йому, нехай забирається геть!
— Енн!
Але Енн зціпила зуби.
— Ні, ні, я ненавиджу його!
Мені не слід було залишати її, навіть на мить. Силою думки Сесі обережно, не поспішаючи і дуже ніжно підкорила руки дівчини, її серце та голову.
«Встань», — подумала вона.
Енн підвелася.
«Одягни пальто!»
Енн одягла пальто.
«А тепер іди!»
— Ні!
— Іди!
— Енн — покликала мати, — виходь. Що це на тебе найшло?
— Нічого, мамо. На добраніч. Ми повернемося пізно.
Енн і Сесі разом побігли в літню ніч, що повільно віддалялася від них.
Кімната була сповнена плавно танцюючих голубів, які граційно розпускали своє пишне пір’я, кімната була сповнена павичів, веселкових кольорів та відблисків. І серед усього цього кружляє, кружляє, кружляє у танці Енн Лірі.
— О, який чудовий вечір, — сказала Сесі.
— Який чудовий вечір, — промовила Енн.
— Ти дивна, — відповів Том.
Музика закружляла їх у сутінках, завертіла в потоках звуків; вони пливли, гойдалися, тонули і знову спливали за ковтком повітря, задихаючись, чіплялися один за одного, немов потопельники, і знову кружляли, сплітаючись у рухах, у шепоті, подихах під звуки «Прекрасної Огайо».
Сесі наспівувала. Губи Енн розімкнулися, і полилася мелодія.
— Так, я дивна, — сказала Сесі.
— Ти сама на себе не схожа, — вимовив Том.
— Сьогодні — ні.
— Ти не та Енн Лірі, яку я знав.
— Ні, зовсім не та, — прошепотіла Сесі за багато, багато миль звідти.
— Зовсім не та, — заворушилися губи Енн.
— У мене якесь дивне відчуття, — сказав Том, — щодо тебе.
Він танцював з нею і вдивлявся в її сяюче обличчя.
— Твої очі, я ніяк не молу зрозуміти.
— Ти мене бачиш? — запитала Сесі.
— Ти ніби тут, і ніби десь далеко.
Том обережно кружляв її то в одну, то в іншу сторону.
— Так.
— Чому ти пішла зі мною?
— Я не хотіла, — сказала Енн.
— Тоді чому?
— Щось мене змусило.
— Що?
— Не знаю, — в голосі Енн відчувалася істерика.
— Ну все, тихіше… тихіше… — шепотіла Сесі. — Спокійно, ось так. Крутися, крутися.
Вони шепотілись і гомоніли, злітали й опускалися в темній кімнаті, і музика кружляла їх.
— Але ти все-таки прийшла, — сказав Том.
— Прийшла, — відповіли Сесі й Енн.
— Ось так.
І він повів її в легкому танці до відчинених дверей, непримітно вивівши із зали, подалі від музики та людей.
Вони сіли разом у його машину.
— Енн, — тремтливим голосом сказав він, взявши її руки. — Енн, — він так вимовляв її ім’я, немовби воно було зовсім не її. Він пильно дивився на її бліде обличчя, зараз її очі були знову розплющені. — Я любив тебе, ти знаєш це, — сказав він.
— Знаю.
— Але ти завжди була відстороненою, а мені не хотілося страждати.
— Ми дуже молоді, — сказала Енн.
— Ні, я хочу сказати, мені дуже шкода, — сказала Сесі.
— Що ти маєш на увазі? — Том відпустив її руки.
Ніч була тепла, звідусіль їх обгортав тремтливий запах землі, і щойно зазеленілі дерева дихали, шелестіли та шаруділи кожним листком.
— Не знаю, — відповіла Енн.
— Зате я знаю, — сказала Сесі. — Ти високий, ти найкрасивіший чоловік на світі. Сьогодні чудовий вечір, я завжди пам’ятатиму, як провела його з тобою.
І вона простягнула холодну чужу руку до його руки, яка пручалася, взяла її, міцно стиснула і зігріла.
— Однак, — сказав, кліпаючи очима, здивований Том. — Сьогодні ти ніби зі мною, а ніби десь далеко. В одну мить ти одна, а потім зовсім інша. Я хотів запросити тебе сьогодні на танці, як у старі добрі часи. Я нічого не мав на увазі, коли вперше покликав тебе. А потім, коли ми стояли біля колодязя, я зрозумів, що в тобі щось змінилося, дійсно змінилося. Було щось нове і м’яке, щось… — він підшукував слово. — Не знаю, як це правильно сказати. Щось у твоєму голосі. І я зрозумів, що знову люблю тебе.
— Ні, — відповіла Сесі. — Ти любиш мене, мене.
— Але я боюся тебе любити, — продовжував він. — Ти знову розіб’єш мені серце.
— Можливо, — відповіла Енн.
— Ні, ні, я буду любити тебе всім серцем! — подумала Сесі. — Енн, скажи це за мене. Скажи, що ти полюбиш його!
Енн мовчала.
Том тихо підсунувся до неї, лагідно торкнувся її щоки.
— У мене робота за сотні миль звідси. Ти будеш сумувати за мною?
— Так, — відповіли Енн і Сесі.
— Можна тебе поцілувати на прощання?
— Так, — сказала Сесі, перш ніж хто-небудь інший встиг заговорити.
Він притиснувся губами до чужого рота. Тремтячи, він поцілував чужі губи.
Енн сиділа, ніби скульптура з білого мармуру.
— Енн! — сказала Сесі. — Давай! Обійми його!
Енн сиділа в місячному світлі, як дерев’яна лялька.
Він знову поцілував її в губи.
— Я люблю тебе, — прошепотіла Сесі. — Я тут, це мене ти бачиш в її очах, і я люблю тебе, навіть якщо вона ніколи не полюбить.
Він трохи відсунувсь, і вигляд у нього був такий змучений, ніби він пробіг довгий шлях.
