Із праху посталі - Рей Бредбері

Мандрівна чаклунка

Високо в небі, над долинами, нижче зір, над рікою, ставком, над дорогою летіла Сесі. Невидима, як осінні вітри, свіжа, наче подих конюшини на присмеркових лугах, летіла вона. Вона кружляла у горлицях, м’яких, мов білий горностай, відпочивала у вітах дерев і жила в листі, осипаючись вогняними барвами від найлегшого подиху вітру. Вона сиділа біля блискучого ставка в лимонно-зеленій жабі, прохолодній, наче м’ята. Вона бігла в кошлатому собаці й голосно гавкала, щоби почути, як удалині, між коморами, звучить відгомін. Вона жила серед привидів кульбабок в чистій, солодкій волозі, яка випаровувалася з ґрунту, поширюючи запах мускусу.

— Прощавай, літо, — подумала Сесі. — Сьогодні вночі я побуваю у всьому, що живе на світі.

Вона вселилась у чепурних цвіркунів на просмолених дорогах, а тепер купалася в краплі роси на залізній огорожі.

— Любов, — проказала вона. — Де моя любов?!

Вона сказала це ще за вечерею. Батьки аж скам’яніли від подиву у своїх кріслах.

— Май терпець, — порадили вони. — Пам’ятай, ти не схожа на інших. Уся наша сім’я незвичайна, особлива. Нам не можна шлюбуватися з простими людьми, інакше втратимо свої магічні сили. Ти ж не хочеш втратити здатність до чарівних подорожей, чи не так? Тож будь обережна. Будь обережна!

Але у своїй кімнаті на високому горищі Сесі напахнила парфумами шию і, схвильована, лягла на ліжко з пологом. Над Іллінойсом зринув молочний місяць, перетворюючи ріки на вершки, дороги — на платину.

— Так, — зітхнула вона. — Я з незвичайної сім’ї, яка літає ночами за вітром, ніби чорні паперові змії. Я можу жити в чому завгодно — у камінці, у шафрані або ж у богомолі. В подорож! Зараз же!

І вітер поніс її над полями, над луками.

Вона бачила теплі вогні будинків і сутінкові барви ферм.

«Якщо я сама не можу кохати через свою незвичайність, — думала вона, — то закохаюся через когось іншого!»

Біля фермерського будиночка, в ясну ніч, темноволоса дівчина, не старше дев’ятнадцяти років, співала, набираючи воду з глибокого кам’яного колодязя.

Сухим листком Сесі впала у колодязь. Лягла на ніжний мох, який обріс каміння, і подивилася вгору крізь темну прохолоду. Мить — і вона вселилась у невидиму метушливу амебу, мить — і вона у краплі прохолодної води в чашці. І вже відчуває, як її підносять до гарячих губ дівчини. У нічному повітрі м’яко пролунали ковтки.

Очима дівчини Сесі роззирнулася навколо.

Вона проникла в темноволосу голову і блискучими очима подивилася на руки, які тягнули грубу мотузку. Раковинами вух вона вслухалася у світ цієї дівчини. Її тонкими ніздрями ловила запах незвичайного середовища; відчувала, як сильно і якось особливо б’ється серце і як у пісні тремтить незнайомий язик.

Дівчина зітхнула і поглянула на похмурі луги.

— Хто там?

Відповіді не було.

— Це лише вітер, — прошепотіла Сесі.

— Лише вітер. — Посміхнувшись, дівчина здригнулася.

Яке ж чудове тіло в цієї дівчини! Ніжна плоть обгортала тендітні кісточки кольору слонової кості. Мозок був немов квітуча в мороці ніжно-рожева чайна троянда, а в роті відчувався присмак яблучного вина. Пружні губи притискалися до сніжно-білих зубів, гарно вигнуті брови дивилися на світ, а волосся м’яко та лагідно спускалося на молочно-білу шию. Пори були маленькі, щільно закриті. Кирпатий носик дивився на місяць, а щоки палали, ніби маленькі вогники. Тіло граційно переходило від одного руху до іншого, і весь час ніби наспівувало щось про себе. Бути в цьому тілі — все одно, що грітися біля полум’я домашнього каміна, або жити в муркотінні сплячої кішки, чи хлюпатися в теплій водиці струмка, який через ніч біжить до моря.

— Так! — подумала Сесі.

— Що? — запитала дівчина, ніби почула.

— Як тебе звуть? — обережно запитала Сесі.

— Енн Лірі, — дівчина відсахнулася. — Чому я говорю це вголос?

— Енн, Енн, — прошепотіла Сесі, — Енн, ти скоро закохаєшся.

Немов у відповідь на її слова з дороги донісся гуркіт і шерхіт коліс по гравію. На відкритій машині під’їхав високий чоловік, тримаючи кермо своїми могутніми ручищами, його посмішка сяяла на весь двір.

— Енн!

— Це ти, Томе?

— Хто ж іще? — сміючись, він вистрибнув з машини.

— Я з тобою не розмовляю! — Енн відвернулась, і з відра розплескалася вода.

— Ні! — вигукнула Сесі.

Енн завмерла. Вона глянула на пагорби і перші зірки. Потім втупилася у хлопця, який назвався Томом. Сесі змусила її впустити відро.

— Подивися, що ти накоїв!

Том підбіг.

— Дивись, це все через тебе!

Він, сміючись, витер носовою хустинкою її туфлі.

— Забирайся! — вона відштовхнула його руки, але він знову розсміявся. Дивлячись на нього зблизька, Сесі глянула на форму його голови, високий лоб, тонкі ніздрі, широкі плечі, блиск в очах і налиті силою руки, які дбайливо витирали туфлі хустинкою. Позираючи вниз із потайного сховку цієї чарівної голівки, Сесі смикнула приховану ниточку черевомовця, і гарненький ротик відкрився зі словами: — Дякую!

— О, то ти вмієш бути ввічливою?

Запах шкіри від його рук, запах відкритої машини, що ним просякнув одяг, торкнувся чуйних ніздрів, і Сесі, немов у далекому сні на темних осінніх луках і полях, раптом здригнулася.

— Тільки не з тобою! — відповіла Енн.

— Т-с-с… говори лагідно, — сказала Сесі та протягнула пальці Енн до голови Тома. Енн відсіпнула руку.

— Я збожеволіла!

— Мабуть, що так! — кивнув він, посміхаючись, трішки спантеличений. — Ти хотіла доторкнутися до мене?

— Не знаю. Ой, іди геть! — її порожевілі щоки палали, немов жарини.

— Біжи! Я тебе не затримую, — Том випростався. — Передумала? Ти підеш зі мною на танці сьогодні ввечері?

— Ні, — відповіла Енн.

«Так! — подумки закричала Сесі. — Я ще ніколи не танцювала. Я ніколи не носила довгої сукні. Я хочу танцювати всю ніч. Жодного разу я не була в танцюючій жінці. Тато з мамою ніколи не дозволяли цього. Собаки, кішки, цвіркуни, листя — я була в усьому на світі, в той чи інший час, але ніколи не була жінкою у розквіті сил, та ще й у такий вечір, як цей. О, благаю, давай підемо на танці!»

Її думки напружилися, немов пальці у новій рукавичці.

— Добре, — відповіла Енн Лірі. — Не знаю чому, але сьогодні я піду з тобою, Томе.

— А тепер додому, хутко! — вигукнула Сесі. — Тобі треба вмитися, сказати батькам, приготувати сукню… Швидко в кімнату!

— Мамо, — сказала Енн, — я передумала!

Машина з ревом мчала по шосе, а тим часом кімнати ферми враз ожили, кипіла вода для ванни, мати бігала по кімнаті, затиснувши у роті шпильки для волосся.

— Що на тебе найшло, Енн? Тобі ж ніколи