Тринадцята казка - Діана Сеттерфілд

Залишалося одне.

Я зробила у карточці ще одну позначку й підкреслила її.

ЗНАЙТИ ЕСТЕР!

Як не дивно, тієї ночі мені наснилася гувернантка.

Я бачила її непоказну фігуру в акуратно підперезаному халаті. Ось Естер стоїть на майданчику галереї і, стуливши губи, скрушно хитає головою, розглядаючи закіптюжені пожежею стіни, гострі краї поламаних дощок долівки і плющ, який в’ється навколо поруччя сходів. Посеред того хаосу стоїть Естер — і все довкола неї світлішає, ясніє, наче заспокоюється.

Естер кидала гострий погляд жвавих очей то ліворуч, то праворуч, не залишаючи нічого поза своєю увагою. Аж ось її погляд зупинився на постаті, що стояла за моєю спиною. Імовірно, це була моя сестра-близнючка; я була майже певна цього…

Я почала наближатися до Естер, як той нічний метелик, що летить на світло. Та коли я потрапила всередину магічного кола, нічого не сталося. Навколо мене так і залишилася темрява. Очі Естер ковзнули по мені — і вона мене не побачила. Наче мене не було взагалі.

Я прокинулася, відчуваючи збоку вже знайомий пекучий холод, і почала перебирати картини зі сну, щоб зрозуміти джерело свого страху. У самій Естер нічого страхітливого не було. Налякало мене до дрожу не те, що я бачила уві сні, а те, ким я в тому сні була. Якщо Естер мене не побачила, то я, мабуть, була привидом. Бути привидом — означає бути мертвою. Хіба ні?..

Я встала з ліжка й пішла до ванної кімнати, щоб змити із себе страх. Намагаючись не дивитися у дзеркало, я поглянула була на свої руки у воді… і зазнала нового нападу жаху. Мої руки існували тут… але я знала, що водночас вони існують і там, по той бік, де вони мертві. І очі, якими я їх бачила, — теж мертві у потойбічному світі. А мій розум, крізь який проходять ці думки, він що — теж мертвий?!. Мене охопив панічний страх.

Яка жахлива природна аномалія розділяє особистість між двома тілами ще до їхнього народження, а потім одне з них убиває? Що ж від мене залишилося? Хто я така? Напівпомерла душа моя, гнана зі світу живих удень, вночі лине до свого двійника у похмуре небуття.

…Я запалила вогонь, заварила какао, закуталася в халат та ковдри й заходилася писати листа батькові. Як там крамниця, питалася, як там мати, як там він і як зазвичай чинять люди, коли хочуть когось розшукати? Чи існують приватні детективи в реальному житті, чи тільки в книжках?.. Я переповіла батькові все те нечисленне, що знала про Естер. Чи можна розпочати пошук за наявності такої скупої інформації? Чи візьметься приватний детектив за таку роботу? А якщо ні, то що робити тоді?..

Я перечитала листа. Стислий і діловий, він жодним чином не видавав мого страху. Уже розвиднювалося. Дрож припинився. Незабаром тут з’явиться Джудіт зі сніданком.

Маленька шпигунка у тисових заростях

Для нової гувернантки не існувало нічого недосяжного.

Так принаймні здавалося спочатку.

Але подекуди виникали труднощі. От, скажімо, суперечка з Хазяйкою. Естер, вичистивши й причепуривши кімнати, замкнула їх, а трохи згодом із незадоволенням виявила, що хтось їх знову відімкнув. Вона покликала до себе Хазяйку.

— Яка потреба, — запитала вона, — залишати кімнати відімкненими, якщо вони не використовуються? Ви ж бачите, до чого це призводить: дівчата заходять до них, коли їм заманеться, і вчиняють безлад. У результаті і моя, і ваша робота стає марною.

Бабця, здавалося, цілком з нею погодилася, і Естер заспокоїлася. Але за тиждень вона знову виявила, що двері відімкнено.

Насупившись, гувернантка знову викликала Хазяйку. Цього разу пустопорожні обіцянки вже не могли вдовольнили Естер: вона твердо вирішила з’ясувати все.

— Зважте на повітря, — сказала бабця. — Без руху повітря в будинку стає страшенно волого.

У простих і дохідливих висловах Естер прочитала місіс Дюн стислу лекцію про циркуляцію повітря та про вологу й відіслала бабцю геть, перебуваючи у впевненості, що цього разу їй вдалося розв’язати проблему остаточно.

Та за тиждень міс Барроу знову помітила, що двері відімкнено. І тепер Естер уже не стала викликати бабцю. Натомість Естер сіла і почала міркувати. Проблема виявилася глибшою, ніж могло здатися на перший погляд. Вихователька вирішила краще приглядітися до Хазяйки і шляхом спостереження виявити, що ж насправді криється за відімкненими дверима.

Друга проблема стосувалася Джона-копача. Його неприязне ставлення до неї не пройшло повз увагу Естер, але це її аж ніяк не засмутило. Вихователька була чужою в цьому домі і тому мала продемонструвати, що вона тут перебуває для блага всіх і кожного, а не для того, щоб із кимось сваритися і створювати прикрощі. Естер сподівалася з часом схилити садівника на свій бік. Але попри те що Джон-копач начебто звик до її присутності, його неприязнь виявилася несподівано тривкою і ніяк не хотіла сходити нанівець.

Якось гувернантка звернулася до Джона з абсолютно безневинним і буденним питанням. У нашому саду Естер якось побачила — принаймні так вона стверджувала — дитину з села, яка в той час мала бути в школі на заняттях.

— Хто ця дитина? — поцікавилася вона. — Хто її батьки?

— Нічого я не знаю, — несподівано грубо відповів Джон.

— Та я й не кажу, що ви обов’язково повинні це знати, — спокійно відповіла Естер, — але ця дитина має бути в школі. Гадаю, що в цьому ви зі мною погоджуєтесь. Ви тільки скажіть мені, чия це дитина, і я обговорю її поведінку з її батьками та директоркою школи.

Джон-копач знизав плечима і збирався був піти, але гувернантка була не тією жінкою, від якої можна було відкараскатися так легко. Швидко оббігши садівника, вона заступила йому дорогу і наполегливо повторила свою вимогу. А чом би й ні? Адже вимога була цілком слушною і висловлювала її Естер цілком чемно. Тож з якого дива садівник мав опиратися?

Але він таки вперся.

— Діти із села сюди не заходять, — тільки й сказав він.

— А ця дитина зайшла, — наполягала гувернантка.

— Діти тримаються подалі від маєтку, бо бояться.

— Не смішіть мене. Чого і кого їм тут боятися? Цей хлопчик був у крислатому капелюсі й у штанях, перешитих з дорослого чоловіка. Його зовнішність досить характерна. Ви не можете не знати, хто він.

— Жодної дитини я тут не бачив, — відрізав Джон, даючи Естер зрозуміти, що розмову скінчено, і знову зробив спробу піти.

Та Естер була сама наполегливість.

— Але ж ви не могли його не бачити!

— Нормальна людина не побачить того, чого побачити не можна.