Обитель героїв - Генрі Лайон Олді

— Ну й даремно. Особисто я ставлюся до вас з незмінною повагою. До речі, моя пропозиція співробітництва залишається в силі. Пані вігіло, повторюю: знімайте крипту в повному обсязі.

Даму з собачкою Месроп проігнорував. Анрі здивувало інше: грізний са-пей раптом присів на задні лапи заскавучав, точніше заскиглив, як мале цуценя. Собака смішно завертів закрученим хвостом. З пащі витік струмок липкої слини, просто на черевичок кам’яної містрис Форзац. Дама жодного зауваження собаці не зробила: стояла над найближчою могилою та мовчала з відсутнім виглядом.

Лише пальці немилосердно бгали мереживний край мантильї.

Щойно Анрі виконала вимогу начальства, зняла крипту, пудра в службовому артефакті заворушилася. Здійнялася біло-рожева хмарина, закручуючись мініатюрним смерчем — швидше, швидше… Незабаром над пудреницею зависла, шалено обертаючись, опалесцентна булька, набуваючи рис обличчя Месропа Серкіса. Секунда, друга — й ефекторна проекція чемно кивнула обом свідкам. Нижня частина кулі проросла двома долонями, що під «мильною головою» виглядали зовсім моторошно. Долоні потерлися одна об одну, готуючись творити концепт-паси.

— Розверзання могил — видовище не з приємних, — про всяк випадок попередила вігіла.

Попередження стосувалося не так Мускулюса — малефіку до брудного чаклунства не звикати! — як брюнетки. Ще знепритомніє, рятуй її потім… Однак містрис Форзац не зрушила з місця, свердлячи поглядом проекцію Месропа. Здавалося, немає на світі сили, здатної відтягти брюнетку від могили. Собака і далі поводився дивно. Втім, Анрі не мала жодного уявлення, як повинен поводитися са-пей на цвинтарі під час розверзання.

Можливо, саме так — зі скиглінням та скавулінням?

Страхітливі долоні з видимим зусиллям увійшли в якусь щільну масу, що існувала лише в уяві мага. Утворили чашу, зачерпнули рухом гончара, що бере глину для замісу.

Ривок!

— Д’ахр морт хіан! С’епула раст віа н’яґ!

Земля схлипнула, як незайманка під ґвалтівником.

— Ацуґ! Решт ацуґ!

Паруюча тріщина розсікла могилу вздовж, строго навпіл. Земляний пагорб розкрився надкрилками жука-кадаверума. Пухкий ґрунт хвилями відринув у боки, відкриваючи нутро могили. У ніс вдарив запах льоху, забитого зіпсованим їдлом. Вігіла впоралася з нападом нудоти, змусивши себе не відвертатися. Краєм ока вона встигла помітити, що містрис Форзац, заляпана рідким брудом, теж подалася вперед. Малефік, зовні спокійний, як мармуровий надгробок, залишився нерухомий.

Здибивши загривок, захрипів пес.

Картина, що постала перед очима, могла зробити приємність хіба що естетові-стерв’ятникові. Мешканець могили лежав просто так: без труни, без савана. Землисто-синє, одутле обличчя, жорстка щетина на підборідді. Частина плоті на лівій вилиці була відсутня, оголювала жовтаву кістку. Покручені руки в мозолях. На правій бракувало мізинця й останньої фаланги підмізинного. Одяг забруднений землею: роба й полотняні штани.

З холош по-сирітськи стирчали босі стопи.

— Вік біля сорока, простолюд, — мимоволі відзначила вігіла. — Смерть настала… Десь півроку-рік тому…

— Молодець, — похвалила ефекторна проекція, веселково світячись. — Я б сказав, місяців сім-вісім. Мається на увазі перша, чиста смерть. Недавно нашого дружка піднімали, а потім знову поклали спатоньки.

— Зважаючи на зовнішні ознаки, це ніяк не може бути один із квесторів.

— Браво, Мантикоро! — вперше за весь сеанс зв’язку Месроп посміхнувся по-справжньому. — Ану ж бо, для гарантій…

Вміст двох наступних могил розмаїттям не відзначався. Небіжчики середньої давності, чоловіки міцної статури, підняті й заново покладені. Тіла мають сліди ушкоджень.

— Впевнений, квесторів тут немає! — бадьоро заявив Месроп. Настрій боса різко покращився. — Шановний колего Мускулюс, чи не будете ви такі люб’язні, щоб допомогти мені?

Товстун не збирався зупинятися на досягнутому. Раз могили все одно розкриті, гріх не допитати небіжчиків. Чого добру даремно пропадати?

— Я обіцяв пані Кукіль пройти по сліду. Не більше. Але оскільки основну частину роботи зробив собака… Можете на мене покластися, пане голово.

Схоже, малефіка самого долала цікавість, хоч він і соромився зізнатися в слабкості.

— Прошу вас, станьте ближче. Мені знадобляться еманації живого тіла, а через проекцію вони, на жаль, не передаються. Витрата мани буде мінімальною, по закінченні я повністю компенсую вашу втрату. «Мертвецьке коло» творити вмієте?

— Ображаєте, добродію!

«Мертвецьке коло», що створив Мускулюс, спалахнуло яскраво-жовтим світлом, заухкало по-совиному й полетіло до першої з розкритих могил. Там коло опустилося на груди мерця, й обертаючись із прискоренням, буравом увійшло всередину.

— Д’ахр морт! Екстіа віта н’хотеп ад’дур!

Труп солодко потягся й позіхнув.

— Ого-го!.. Ш-ш-ш-шо? Знов?

Месроп із щирим дружелюбством підморгнув мерцеві:

— Це ненадовго, друже. Розкажи, хто тебе піднімав — і спи спокійно, любий…

— Задовбали ви мене… з вашими…

Лице трупа спотворила судома. З ями війнуло жарким смородом, ударив стовп їдучого диму. Вігіла відсахнулася. Коли вона знову зазирнула в могилу, там жевріли обгорілі кістки.

— Завбачливо, — кивнула ефекторна проекція. — «Язик вішальника», найпростіший з некрощитів. Будь-яке втручання — й починається самокремація. В інших могилах на нас чекає те саме. Дякую за допомогу, колего. До побачення, Маріє. Я б волів зустріти тебе за інших обставин. Але вибирати не доводиться. Сподіваюся, Кристофер живий і незабаром знайдеться.

— Спасибі на доброму слові, Месропе, — відповіла містрис Форзац. — Лю, поруч!

Не прощаючись, дама пішла геть: горда, випростана.

Пес неохоче біг слідом, часто озираючись.

SPATIUM VIII

ДАМА ЗА СІМОМА ПЕЧАТЯМИ

або

СИНОПСИС АРХІВІВ ТИХОГО ТРИБУНАЛУ

Це сталося давно.

Для легенд і переказів чверть століття — зовсім не давно, а просто вчора, або навіть сьогодні. Але для метеликів-ефемерів, які чваняться своїм розумом, відлік часу інакший: на подихи та удари серця.

Тому скажемо «давно» — не помилимося.

Жив-був Климент Болиголов, бойовий маг по найму. Маг він був посередній, з маною хирлявою, зубчастою на гребенях, — але Нихон Сивочол такий один, а чесній шушвалі теж щось їсти треба. Тинявся Климент по землі туди-сюди, ніякими заробітками не гребував. Тут дівицю-упирицю в домовину навіки зажене, на прохання бідолашних сусідів, там зеленого змія-погубителя в сулію зажене та смолою пробку заллє. Відлежиться, рани залікує, гонорар проп’є-програє, бо дуже був охочий до азартних ігор — і знову ходить, замовлення шукає. Іншого разу село від розбою захистить і плату семерицею візьме, а часом разом із розбійниками бойовитих селян стримує, якщо ті беруться за списи. Розбійники в багатих добра накрали, хочуть бідним роздати, а бідняки пручаються, зброю на благодійників гострять.

Крутись, як знаєш, слуго всіх панів!

Якось замовили Климентові сектанти-язичники із Червоних Тіпунів знищити злу відьму. Спасу від вражини не було: корови від її підступів кривавими слізьми доїлися, у дітей бородавки, у наречених дівоча честь сама собою перед весіллям зникає. Ганьба, виходить і збитки. Іди, вельмишановний пане, рятуй народ! А народ потім розрахується.

— Ліцензована? — діловито запитав Климент Болиголов, бо прямий конфлікт із владою до його планів не входив.