Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

— І знову мудрі слова. Я починаю сумніватися, хто ж із нас подвижник. Але ви безперечно вчилися у когось.

— У Дандоса Маслоклятвеного.

— О-о-о, якщо когось і можна назвати великим графіком, то це його. Хм, не те щоб я сумнівався у правдивості слів Вашої Світлості, проте ви заінтригували мене: як же це Дандос Геральдін міг бути вашим наставником із малювання, якщо — наскільки мені відомо — він страждає від хронічного й невиліковного захворювання, яке зазвичай іменують смертю. І то вже цілих триста років.

Шаллан зашарілася.

— У мого батька була книга його повчань.

— І ви навчилися цьому, — сказав Кабсал, знову беручи малюнок зі столу, — по книзі.

— Ну… так… а що?

Він ще раз глянув на портрет.

— Мені варто більше читати.

Шаллан мимоволі засміялася з виразу подвижникового обличчя й залишила собі Спогад про те, як він сидить, розглядаючи її малюнок, потирає одним пальцем заросле підборіддя, а в його рисах проступає суміш здивування й захоплення.

Поклавши картину на стіл, він приємно всміхнувся.

— У вас є лак?

— Є, — відповіла вона, дістаючи з портфеля флакон, оснащений розпилювачем із грушею — на кшталт тих, у яких зазвичай бувають парфуми.

Він узяв цю невеличку пляшечку, провернув затискач на шийці, струснув її і випробував лак на тильній стороні долоні. Тоді вдоволено кивнув і потягнувся до малюнка.

— Неприпустимо наражати такий шедевр на небезпеку бути затертим.

— Я сама можу залакувати його, — мовила Шаллан. — Вам не варто завдавати собі клопоту.

— Це не клопіт, а честь. Крім того, я подвижник. А ми не знаємо, куди себе подіти, якщо не крутимося під ногами в інших і не виконуємо за них роботи, з якою вони й самі могли б упоратися. Краще просто зробити мені цю приємність, — відповів він і взявся наносити лак, акуратно прискаючи на аркуш.

Вона заледве стримувалася, щоб не вихопити малюнка. На щастя, подвижник був обережний, і лак лягав рівномірно. Очевидно, він мав досвід.

— Ви з Джа Кеведу, правда ж?

— Визначили за волоссям? — запитала вона, підносячи руку до своїх рудих кучерів. — Чи за акцентом?

— За ставленням до подвижників. Веденська церква — найконсервативніша з усіх. Я бував у вашій чарівній країні двічі, і хоча ваша їжа добре приживається в моєму шлунку, проте всі ті поклони й розшаркування, якими ви осипаєте подвижників, були мені неприємні.

— Можливо, вам варто було кілька разів станцювати на столі.

— Я подумував про це, — сказав він, — але мої брат і сестра в подвижництві, ваші земляки, попадали би мертвими від сорому. Для мене було би нестерпно мати на совісті такий тягар. Всемогутній не виявляє поблажливості до тих, хто вбиває його слуг.

— Гадаю, він з осудом ставиться до вбивства як такого, — відповіла вона, все ще слідкуючи, як той наносить лак. Дивно було бачити, що хтось інший працює над її малюнком.

— А що думає про ваш талант Її Світлість Джасна? — запитав він, не припиняючи роботи.

— Гадаю, що їй байдуже, — відповіла Шаллан і скривилася, пригадавши свою розмову з нею. — Не схоже, щоби вона аж надто високо цінувала образотворчі мистецтва.

— І я чув те саме. На жаль, це один з її нечисленних недоліків.

— А інший — та суща дрібниця, що вона єретичка?

— Точно, — погодився Кабсал, усміхаючись. — Мушу зізнатися, що, заходячи сюди, я очікував не на по-, а на зне-вагу. А як ви потрапили до її оточення?

Шаллан здригнулася, вперше усвідомивши, що брат Кабсал, очевидно, прийняв її за одну з фрейлін принцеси. А може, за підопічну.

— Тьху ти, — прошепотіла вона.

— Перепрошую?

— Схоже, я мимоволі ввела вас в оману, брате Кабсал. Я ніяк не пов’язана з Її Світлістю Джасною. Принаймні поки що. Я намагалася домогтися, щоби вона взяла мене під свою опіку.

— Он воно як, — сказав він, закінчуючи лакування.

— Вибачте.

— За що? Ви не зробили нічого поганого, — він дмухнув на малюнок, а тоді повернув його, показуючи їй. Лак був нанесений ідеально, без єдиного патьоку. — Чи не могли би ви дещо зробити для мене, дитя моє? — попросив він, відкладаючи аркуш убік.

— Так, будь-що.

Почувши це, той здивовано звів брову.

— Будь-що припустиме, — виправилася дівчина.

— І хто ж це припускатиме?

— Гадаю, що я.

— Шкода, — сказав він, підводячись. — Доведеться обмежити себе. Чи не були б ви така люб’язна повідомити Її Світлість Джасну, що я заходив, але не дочекався її?

— Ви з нею знайомі?

І які ж це справи могли бути у гердазійського подвижника та Джасни, несосвітенної безбожниці?

— Ну, я б так не сказав, — відповів той. — Хоча сподіваюся, їй знайоме моє ім’я, оскільки я неодноразово просив аудієнції.

Шаллан кивнула, підводячись.

— Гадаю, ви хочете спробувати навернути її?

— Вона просто унікальний екземпляр — по-справжньому міцний горішок. Не думаю, що зміг би жити в мирі з собою, якби хоча б не спробував переконати її.

— Нам хотілося б, щоб ви все ж таки жили, — зауважила Шаллан, — бо інакше ми знову зіткнемося з вашою бридкою звичкою замалим не вбивати подвижників.

— Це точно. У будь-якому разі я гадаю, що особисто передане вами повідомлення може виявитися дієвим там, де письмові звернення залишилися без уваги.

— Я… сумніваюся…

— Ну, якщо вона відмовиться, то це лише означатиме, що я повернусь, — усміхнувся він. — І сподіваюся, з цього також випливатиме, що ми зустрінемося знову. Тож я з нетерпінням чекаю на це.

— Як і я. І ще раз вибачте за непорозуміння.

— Ваша Світлосте! Прошу — не беріть на себе відповідальності за мої припущення.

Шаллан теж усміхнулася:

— Я не ризикну брати на себе відповідальність за вас, брате Кабсал, — у жодній мірі і з жодного приводу. Та все ж почуваюся якось не дуже.

— Минеться, — відказав він, зблиснувши блакитними очима. — Та все ж я зроблю все від мене залежне, щоби ви, так би мовити, «одужали». Скажіть, що ви любите? Крім, звичайно, вшанування подвижників і малювання чудових картин.

— Варення.

Він схилив голову набік.

— Воно смачне, — пояснила дівчина, знизавши плечима. — Ви запитали, що я люблю. Ну от,