Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон
Чому це є аргументом на користь того, щоби Ви прийняли мене? Тому що все, що я засвоїла, дісталося мені ціною величезних особистих зусиль. Те, що іншим подавали на блюдці, я мала виривати з боєм. Гадаю, що з огляду на це моя освіта, якою б обмеженою вона не була, має додаткову цінність. Я поважаю Ваші рішення, але прошу переглянути одне з них. Яку б із підопічних Ви краще воліли мати? Ту, котра здатна повторювати правильні відповіді, тому що їх втлумачила їй щедро оплачувана наставниця, чи ту, якій доводилося боротися за кожну дещицю своїх знань?
Запевняю Вас, що одна з них цінуватиме Ваші уроки куди вище, ніж інша».
Шаллан відняла пензель від аркуша. Тепер, коли вона ще раз обдумала свої аргументи, ті здалися їй непереконливими. Виставила напоказ своє невігластво і чекає, що Джасна схопить її в обійми? Та все ж скидалося на те, що так і треба було діяти, хоча цей лист і був брехнею. Брехнею, зітканою з правд. Насправді вона прибула не для того, щоби долучитися до знань Джасни. Вона збиралася її обікрасти.
Шаллан відчула докори сумління — вона ледь не схопила аркуш і не зіжмакала його. Від кроків у коридорі в неї завмерло серце. Вона скочила на ноги й заметушилася, притискаючи захищену руку до грудей. Гарячково підбирала слова, щоб пояснити Джасні Холін свою присутність.
У коридорі замерехтіло світло, чергуючись із тінями, і в нішу несміливо зазирнула незнайома постать, тримаючи на долоні одну-єдину білу сферу замість ліхтарика. Це була не Джасна. Там стояв чоловік років двадцяти із хвостиком, у простому сірому вбранні. Подвижник. Шаллан дещо заспокоїлася.
Чоловік помітив її. У нього було вузьке обличчя й проникливі блакитні очі. Коротко підстрижена борода прямокутної форми, поголена голова.
— Ой, вибачте, Ваша Світлосте, — проговорив він тоном освіченої та вихованої людини. — Я гадав, що це ніша Джасни Холін.
— Ви не помилилися, — сказала Шаллан.
— Он як. А ви теж її чекаєте?
— Так.
— Ви будете дуже сильно заперечувати, якщо я почекаю разом із вами?
У нього був легкий гердазійський акцент.
— Звичайно, ні, подвижнику.
Вона кивнула йому на знак пошани, а тоді спішно зібрала свої речі, звільняючи для нього місце.
— Я не можу зайняти ваш стілець, Ваша Світлосте! Я принесу собі інший.
Вона підняла руку, протестуючи, але той уже вийшов. Він повернувся за кілька секунд, несучи стілець з іншої ніші. Чоловік був високий і худорлявий, а також — як, дещо знітившись, вирішила Шаллан — досить привабливий. Її батько мав у своєму володінні лише трьох подвижників — і всі як один старенькі. Вони мандрували його землями, навідувалися в села, проповідуючи простолюду та допомагаючи досягти Віх його Слави та Покликань. Їхні обличчя були в її колекції портретів.
Подвижник опустив стілець, але сідати не квапився, поглядаючи на стіл.
— От так-так! — здивовано промовив він.
На якусь мить Шаллан подумала, що той читає її листа, і відчула безрозсудний напад паніки. Але подвижник розглядав три малюнки, що лежали в узголів’ї столу в очікуванні на лак.
— Це ви намалювали, Ваша Світлосте?
— Так, подвижнику, — відповіла Шаллан і потупила очі.
— До чого ці формальності? — сказав той, нахиляючись уперед і поправляючи окуляри, щоби краще роздивитися її роботу. — Можете називати мене брат Кабсал або просто Кабсал. Серйозно, усе гаразд. А вас як звати?
— Шаллан Давар.
— Присягаюся золотими ключами Веделедева, Ваша Світлосте! — сказав брат Кабсал, опускаючись на стілець. — Це Джасна Холін навчила вас так вправно орудувати олівцем?
— Ні, подвижнику, — сказала вона, так і не сідаючи.
— І знов офіціоз, — проговорив він, усміхаючись до неї. — Скажіть, невже я такий страшний?
— Мене виховували в дусі пошани до подвижників.
— Що ж, особисто я вважаю, що пошана — як гній: нанесіть його помірним шаром — і вруна буятимуть, та варто перестаратися — і залишиться лише сморід.
Його очі зблиснули.
Це що ж, подвижник — слуга Всемогутнього — тільки-но говорив про гній?
— Подвижник — це представник самого Всемогутнього, — сказала вона. — Виявляти недостатньо поваги до вас означає не шанувати і Його.
— Ясно. То як ви б відреагували, якби вам явився тут сам Всемогутній? Протокольним пієтетом і поклонами?
Вона замислилася.
— Гадаю, ні.
— Ага-а. А як би ви відреагували?
— Підозрюю, що волала би від болю, — відказала вона, занадто легко вибовкуючи свою думку. — Адже писано є: «Слава Всемогутнього така, що кожен, хто узрить його, відразу ж спопеліє».
Подвижник засміявся:
— І справді мудрі слова. Але прошу вас, сядьте.
Повагавшись, вона скорилася.
— Здається, ви ще сумніваєтеся, — сказав він, беручи до рук намальований нею портрет Джасни. — Що мені зробити, щоб ви розслабилися? Залізти на цей стіл і станцювати джигу?
Вона здивовано закліпала очима.
— Заперечень немає? — сказав брат Кабсал. — Ну що ж…
Він поклав портрет і став вилазити на стілець.
— Будь ласка, не треба, — мовила Шаллан, виставляючи вперед вільну руку.
— Точно?
Він кинув на стіл оцінювальний погляд.
— Так, — спішно відказала Шаллан, уявляючи собі, як подвижник розгойдується на ньому, оступається, падає з балкона і, пірнувши в порожнечу, опиняється на підлозі за десятки футів під ними. — Будь ласка! Обіцяю більше вас не поважати!
Фиркнувши від сміху, він зістрибнув зі стільця, сів і по-змовницькому нахилився до неї.
— Погроза джигою на столі майже завжди спрацьовує. За весь час мені довелося втілити її в життя лише раз, коли я програв заклад брату Лганіну. Подвижник-настоятель нашого монастиря ледве не зомлів із переляку.
Сама того не бажаючи, Шаллан усміхнулася.
— Але ви подвижник, вам заборонено мати власність. На що ж ви закладалися?
— На два глибокі понюхи аромату чемерника, — відповів брат Кабсал, — і сонячне тепло на шкірі, — він усміхнувся. — Інколи ми досить винахідливі. Роками маринуючись у монастирі, мимоволі таким станеш. Але ж ви збиралися пояснити мені, де навчилися так майстерно володіти олівцем.
— Тренуючись, — сказала Шаллан. — Підозрюю, що, зрештою, всі саме так
