Айхо, або Полювання на шпигуна - Оршуля Фаріняк
Не уявляєш, Айхо, як страшно і боляче спостерігати за трагедією, що відбувається з друзями, а ти нічим не можеш допомогти.
Кожного разу засинаючи, я жахався думки, що прокинусь павуком і вже ніколи не зможу стати людиною… Якби не Ка-Бо, навіть не знаю, щоб тоді трапилось. Товариш змушував триматись, підбадьорював, хоча я бачив, що і він перебуває на межі відчаю. Ми вже не могли спокійно дивитися друзям в їхні налякані очі. Побратими не розуміли, чому ми залишаємось людьми, а вони перетворились на павуків.
І одного ранку, прокинувшись, зрозуміли, що Схав і Дарко пішли… Серед ночі… Просто зникли… І знаєш, тоді я відчув страшенне полегшення. Наче ярмо скинув з плечей. Ніколи ми з Ка-Бо не згадували про це… Навіть тоді, в той ранок, просто прокинулись, зрозуміли, що трапилось і мовчки пішли…
Наше життя змінилося на краще. Потроху забувалися жахіття. Починали вірити у те, що ми люди, і наше місце серед людей. Перестали уникати селищ і міст. Все частіше затримувались там. За харч і нічліг наймалися на роботу. А оскільки фізично набагато сильніші ніж люди, то роботу виконували справно і швидко. У нас навіть з’явилися постійні клієнти.
Вже більше півроку ми жили в невеличкому містечку на півдні Узбережжя. Винаймали невелику хатину, Ка-Бо навіть птицю розвів… — і Авгус розсміявся, ненадовго замовк, та все ж продовжив: — Ми вже нічим не відрізнялися від міщан. Ні одяг, ні манери, ніщо не виказувало в нас колишніх рабів і… вбивць. Але одного разу трапилось те, що трапилось…
Ввечері після роботи, ми зайшли в таверну повечеряти. І тут за сусіднім столиком я побачив… чорноволосого. Він преспокійно сидів і розмовляв, ще з трьома чужинцями, бо всіх міщан ми знали в обличчя. Чорноволосий, звичайно, не впізнав мене. Я виріс. З беззахисного дитяти перетворився на високого дужого юнака. Коли я побачив вбивцю батька, перед очима одразу ж промайнули всі ці сім років жаху. Навіть не пам’ятаю, чи прикладав особливі зусилля, але в мить, на очах у здивованих і нажаханих відвідувачів, перетворився на павука і, як блискавка, кинувся на чорноволосого. Ніхто не встиг нічого зробити, як труп вбивці батька, безформною масою впав на брудну підлогу. Але те, що трапилось далі, змусило отверезіти. Троє чоловіків, що бесідували з чорноволосим, отямившись, скочили зі стільців і одночасно, наче мечі повиймали з під довгих плащів магічні палички. Перший удар відкинув мене до стіни. Під вагою кремезного тіла розліталися в усі боки столи, посуд, відвідувачі. Другий удар обпік праве плече, і, здалося, що я вже не зможу підвестись. Але як завжди на допомогу прийшов Ка-Бо. Уявляю, як шокувало його те, що відбулося, він не розумів, чому я раптом накинувся і вбив того чоловіка, але нічого не з’ясовуючи, став на мій захист. Ка-Бо був дуже сильним. Ніхто з магів не чекав, що в залі є ще один Арахнід. Тому, коли Ка-Бо несподівано напав, у них не залишилось шансів на порятунок.
Ми тікали так швидко, як тільки могли. Жахлива реальність, у яку ми не хотіли повертатися, непрохано знову увірвалась у життя. І я розумів, що все це відбулося через мене. Ка-Бо ні про що не запитував і від цього ставало ще гірше, тож першим заговорив я. Я виправдовувався.
— Ти шкодуєш? — спитав товариш.
— Так… Ні!.. Не знаю…
— Тоді забудь! Не шкодуй! Ніколи ні про що не шкодуй. Просто май сміливість зробити правильні висновки.
Після слів Ка-Бо моє сумління, що впало тяжким каменем на душу, нарешті заспокоїлись. Я зрозумів, що хотів сказати товариш. Я все зрозумів.
Життя знову перетворилося на суцільну втечу. Жерцям швидко стало відомо про той інцидент у таверні. Не кожен день люди бачать на власні очі перевертнів! І на нас відкрили полювання. Усі!
Декілька разів ми ледве не потрапляли у пастки. Нас гнали, як звірів. Щохвилини відчували, що переслідувачі дихають у потилицю. Ми були втомлені, налякані. Але Ка-Бо не здавався, він змушував продовжувати втечу.
Дрімучий ліс Сафли, здається, надійно заховав нас. Уже третій день ми брели непролазними хащами, сподіваючись, що нарешті відірвались. Обезсилені, голодні завалились на м’який зелений мох і вперше за довгий час міцно заснули. На світанку Ка-Бо розбудив:
— Ч-ш-ш… — і вказав рукою в напрямку поваленого старезного дерева, яке вирваним кореневищем, наче мертвим потухлим оком, сліпо зиркало на нас.
Спросоння, я не зрозумів, що відбувається, але скоро гостре чуття павука вловило ледве помітні рухи. За деревом хтось був. Ка-Бо різко повернув голову:
— Там теж хтось є.
— І там, — приречено мовив я, обертаючись. Переслідувачі вже не приховували своєї присутності.
Це були не прості селяни, що вийшли облогою на перевертнів. Вкутані в усе чорне, зі страхітливими химерними сірими масками на обличчі, Загін Мисливців на Нечисть, що прислуговував жерцям, обступив тісним кільцем. Тут уже не втечеш. Єдине, що залишалось, це померти, щоб не потрапити у лапи чорних.
Мовчки переглянувшись з Ка-Бо, ми розуміли, що маємо робити. Миттю перевтілились у павуків і відчайдушно кинулись на ворога. Але дві стрімких стріли несподівано поцілили одночасно в груди мені та товаришу. Я вже потягнувся рукою, щоб зламати непрохану гостю, яка б Арахніду не причинила ніякої шкоди. Та раптом рука безсило зависла, повітря стало густим, наче кисіль, перед очима поповзли кола, а голос товариша неприродно розтягнувся, зіжмакався у жмуток незрозумілих звуків. Світ нарешті затих в німому безкінечному мороці.
Очуняли ми не в дрімучому лісі. Довкола яскраво світило сонце, заливаючи мальовничу уквітчану галявину теплим радісним світлом. Ніщо, здається, не нагадувало нещодавнього нападу і отруйних стріл, якими полонили вороги. Я спробував поворухнутись, і здивувався:
