Айхо, або Полювання на шпигуна - Оршуля Фаріняк
Далі моє життя, Айхо, перетворилося на суцільний страх, біль і безсилу ненависть. Я бачив, як ледве не щодня помирали діти, з якими жив у темному сирому підвалі, куди після довгих поневірянь привіз чорноволосий, якого я більше там не бачив. До мене і таких же голодних, холодних і наляканих дітей ставились, як до тварин. Ми не витримували болю, не витримували того, що з нами робили жерці, жахливими експериментами перетворюючи на Арахнідів. Минали роки, і я бачив, що ті, які залишилися живими, все менше і менше стають схожими на людей. І з жахом розумів, що й сам такий. Ми вже не розмовляли один з одним, все більше соромились себе нових. Вже не людей, але ще й не павуків. Згодом нас почали випускати з підвалів, і я зі здивуванням зрозумів, як нас багато!
Жерці примушували нас, покалічених юнаків, змагатися один з одним, інколи не на життя, а на смерть. І в боях прокидалася уся наша нерозтрачена ненависть… Відчуваючи неймовірну силу, якої раніше не мали, ми перетворювались на голодних тварин. А після бійок, наче отверезівши, повертались в підвал з ніг до голови вимащені кров’ю і довго не могли заснути. Я не спав тижнями, потім місяцями. А згодом і зовсім забув про сон і це стало найстрашнішою карою.
Ми стали Арахнідами. Воїнами. Вбивцями на службі у жерців. Минулого ні в кого уже не було. Всі жили теперішнім. Жахливим теперішнім.
Страшно подумати, щоб зі мною було б далі, якби в казармі не з’явився Ка-Бо.
Ка-Бо був найсильнішим, найспритнішим, найшвидше перетворювався в Арахніда. На Арені він завжди перемагав, але нікого ніколи не калічив і не вбивав, йому якось вдавалося контролювати тваринну лють.
Я почав підмічати це, довго розмірковував. З’явилася надія, що з павуком, у якого мене перетворюють, зможу справитись і я. Довго не наважувався заговорити з Ка-Бо. Юнак завжди тримався осторонь. Арахніди його навіть трохи побоювались. А я найбільше боявся, що до кінця своїх днів продовжуватиму жити в страху перед жерцями і їх тортурами, в ненависті й презирстві до себе.
Але несподівано Ка-Бо першим підійшов і заговорив. Виявилось, він також за мною спостерігав, і здогадувався про мої міркування. Те, що розповів Ка-Бо перевернуло свідомість. Юнак вперше заговорив про мрії, яких у нас, звичайно, не могло бути. А у Ка-Бо були… Ка-Бо був не таким як усі.
— Авгусе, — казав він, — ми ж набагато сильніші, ніж люди. Жерцям не встояти. Якщо захочемо їх знищити то зробимо це. Чому ви так боїтеся темних? Чому так покірно виконуєте їх накази? Чому ніколи не збунтуєтесь? Навіть якщо ми загинемо, то загинемо за мрію бути вільними. Невже ти хочеш залишитись вбивцею до кінця своїх днів?
— Я уже вбивця, Ка-Бо… Це тавро назавжди…
— Але чи хочеш ти ним залишатись?!
Я не хотів. Але слухав товариша і не розумів, чому мені самому раніше не приходили подібні думки. Чому ніхто ніколи не думав про втечу?! І зрозумів, що причиною був страх. Він і тоді зупиняв мене:
— Ка-Бо, що буде з нами, якщо втечемо? Як вижити людині… яка вже й і не людина..? За нами влаштують полювання і жерці, і звичайний люд, який боїться перевертнів. Чи знайдемо своє місце у світі, де ніхто не чекає?
— Не знаю… — чесно відповів товариш. — Але якщо не спробуємо, то ніколи й не дізнаємося.
Ці слова стали вирішальними. Вони і сам Ка-Бо перетворились на тоненьку соломинку, за яку я вхопився, як хапається потопельник — з безнадійною надією. Думав, цих слів буде достатньо і для інших побратимів… Але все виявилось набагато складнішим. Не всі думали так як ми, не на всіх тягарем лягло жахливе життя у ярмі убивці. Хтось як і раніше безмежно боявся, хтось навіть не хотів чути про будь-які зміни, а хтось відверто їх не хотів. Лише шестеро погодилося йти з нами.
Не чекаючи, доки Вірні прибічники приріжуть нас уві сні, ми вирішили тікати тієї ж ночі. Але нас уже чатувала засідка. Та ні жерці, ні ми самі не очікували, що, коли почнеться справжня бійня, до Втікачів приєднаються ще десяток Арахнідів. І нам вдалось, Айхо. Вдалося утекти!
Лише тоді, друже, коли відірвались від переслідування і опинились на волі — ми розгубились. Ніхто, насправді, не знав, що ж робити далі? І кожен пішов своєю дорогою. Разом залишились я, Ка-Бо, Дарко і Схав.
— Схав?
— Так, Айхо, павук, який врятував тебе у підземеллі андерів — це побратим, з яким я тікав з полону.
— Не може бути…
— Розумію, все це чути, певне, жахливо… — винувато потупив яскраво-сині очі Авгус.
Я гаряче схопив учителя за руку:
— Продовжуйте, Майстре!
Почувши шанобливе «Майстре», Авгус підбадьорився і продовжив:
— В перші дні мандрів, ми більше нагадували переляканих дітей, ніж воїнів, які щойно втекли з клятої в’язниці. Усе, що бачили, з чим стикалися — було незнайомим, чужим. Чужими і ми були для світу. А далі ставало скрутніше.
Я не знаю чому, але скоро Схав і Дарко все частіше безконтрольно перетворювались на павуків. А згодом і
