Айхо, або Полювання на шпигуна - Оршуля Фаріняк
Коли зустрівся з налитими кров’ю, повними люті очима, гадав, що в цей момент моє життя скінчилось: якщо не прикінчить чужак, то сам помру зі страху. Але нічого не сталося. Чоловік зі скреготом, що холодив кров, запхнув у піхви шаблю, чорноволоса шевелюра крутнулася, скидаючи залишки сніжки. Наче відчуваючи настрій господаря, брунатний анжир, здіймаючи сніжну куряву, поніс геть незнайомця.
Стара Гамазиха, відхекавшись, поправила хустину, зніяковіло глянула на нас, а потім як гаркне:
— Ану марш усі по хатах, щоб я вас тут не бачила! Ну, чого чекаєте? Геть!
Хлопчаки тільки й блиснули п’ятами, перелякавшись Гамазихи, яка вперше підвищила на нас голос, ще більше ніж грізного чужака. Мені теж двічі повторювати не довелось. Але на відміну від друзів, я вже давно шукав приводу, щоб забратися якнайдалі від пекарні. Лютий погляд незнайомця і зараз стояв перед очима. Я стрімголов біг від клятого місця, і на кожному повороті боявся зустрітися з жахливим чужинцем. Так просто він не подарує сніжки. Я нісся просто до дому. Вже майже бачив невеликий кам’яний будиночок, з комина якого клубився сизий ароматний дим. Навіть коли зачинив за собою хвіртку то й тоді не одразу повірив, що вдалося не натрапити на чорноокого.
— Що сталося? — спіймавши за хутряне пальто, спитала мама.
— Нічого, — круглими очиськами зиркнув на рідне обличчя.
— Таке враження, що за тобою гналася зграя кликастих гаркачів?
— Та це ми з хлопцями від Шуркамича тікали. А що є їсти?
Мама усміхнулася, і поставила на стіл, повну миску м’ясної юшки.
Я смачно сьорбав, вдаючи, що зголоднів, а сам не зводив переляканих очей зі вхідних дверей. Здавалось, ще мить і вони відчиняться, а в дім увійде той страшний незнайомець. Уже два рази зачерпнув по дні порожньої миски. Мама розсміялася. А я ледве не помер від страху, коли завіси раптом завищали, в хату ввірвалась морозяна пара, заклубилась, розвіялась: на порозі стояв батько…
Ще днів зо три я з острахом виходив на вулицю, озирався довкола, прислухався, здригався від найменшого шурхоту. Але даремне. Усе як завжди. Чорноволосий не з’являвся. Через місяць я й зовсім про нього забув.
На свято грізного бога Байра-Сва чоловіки підіймались у гори з синами, яким виповнилось дев’ять, щоби провести священну ніч під відкритим небом, небом Байра-Сва. Так хрекосці висловлювали відданість сніжному божеству, безстрашність перед його ворогами і посвячували синів у чоловіки. Не всі верталися з небезпечної мандрівки. То ж мама проводжала нас, ледве стримуючи сльози. А ми з татом навпаки — світились від гордості.
Кожного року Байра-Сва готував якесь випробування. Цього разу шалена сніжна буря ще з ранку заходилася замітати все довкола. Ми брели в суцільному білому мороці і якби не гаряча батькова рука, що міцно стискала мою, я би вже давно заблудився і замерз серед безкрайньої снігової пустелі.
— Повертаємо назад! — загукав батько, намагаючись перекричати оскаженілий вітер.
— Що?
— Повертаємо назад!
Я добре розчув тата, але не міг повірити, що він запропонував щось подібне, адже це сором! Мене засміють, будуть ігнорувати, а батькові ніхто з жителів не подасть руки, доки через рік ми знову не спробуємо пройти ритуал.
— Ні, тату, ні!
— Якщо не знайдемо притулок зараз, через годину він нам вже не знадобиться!!!
Мені було страшно. Але я не знав чого більше: неминучої смерті чи неминучої ганьби!
Батько розвернувся і потягнув в протилежний бік. Як йому вдавалось розгледіти хоч щось у цьому сніжному вихорі, який забивав подих, заліплював очі?
— Сюди!
Ми опинились у глибокій печері. Дикий рев вітру одразу притих, дихати стало легше, я перелякано глянув на батька.
— Не хвилюйся, виберемось. Ніч пересидимо тут, — спіймавши мій затуманений слізьми погляд, батько додав: — Не думай, що інші пішли в гори за такої погоди! Хто не самогубця — теж пересидить негоду. А в місті ніхто нікому не розповість, хто і де насправді перечекав ніч.
Більше тато не сказав ні слова. Він витяг з торби дрова і заходився розпалювати багаття. Коли воно нарешті запалахкотіло й гарячі руді язики потягнулися до змерзлих рук, я зрозумів, що насправді не хочу нікуди йти. Тут тепло і безпечно, а на вулиці лютує біла смерть.
Батько розстелив хутро і я вже піднявся, щоб примоститись біля нього. Але несподівано тато різко стрепенувся, якось втомлено вперся об кам’яну стіну і повільно опустився на хутряну підстилку. Я незмигно дивився на стрілу, що стирчала з грудей батька. Ще мить назад її там не було! Я не кричав, не плакав, не кинувся до вбитого. Тепер я дивився на чоловіка, який стояв при виході з печери. Це був… чорноволосий… Він мовчки підійшов до мене, схопив за барки і потягнув. Я не пручався…
Білий жах знову закрутився навколо. Гуділо, свистіло, обпікало шкіру холодом. Та я, здається, не помічав цього. Перед очима стояв батько. Коли я нарешті вийшов із заціпеніння, то зрозумів, що сніговий буран закінчився. Я їхав верхи зі зв’язаними руками, прив’язаний до анжира, а переді мною застигла масивна спина знайомого незнайомця. Хвиля люті накрила з головою. Очі втупились у пульсуючу синю жилку на мускулистій шиї і я не роздумуючи щосили впився зубами в горлянку незнайомця. Той заверещав. Анжир з переляку скочив на дибки. Чорноволосий звалився на землю, потягнувши за собою. Тільки впасти мені не дозволили мотузки, якими був надійно припнутий до тварини. Один шнурок невдало перекрутився на шиї
