Прокляті - Чак Паланік
Правду кажучи, я більше не маю впевненості навіть стосовно того, хто я, власне, така».
Тато сказав би: «Коли не знаєш, що відбуватиметься далі, добре роздивись те, що відбувалось раніше». Тобто: минуле, коли йому це дозволити, починає керувати майбутнім. Себто настав час мені вертатися по власних слідах. Обміркувавши це, я кидаю роботу в телемаркетинговій компанії та відправляюсь у пішу прогулянку, тримаючи у руках нові черевики на підборах і взувши свої вірні, надійні шкільні туфлі. Над головою в мене кружляє гудюча хмара мух, щільна і важка, наче чорний дим. Океан комах продовжує кипіти у вічному хаосі, що крутиться і скрегоче, і його мерехтлива, переливчаста поверхня простягається до самого горизонту. Колючі пагорби з відрізаних нігтів продовжують рости й сипатись на дорогу дряпучими лавинами. Пустеля битого скла скрипить під ногами. Згубливий Океан пролитої сперми продовжує поширюватися, поглинаючи пекельний пейзаж, що його оточує.
Отже, я залишаюсь тринадцятирічною мертвою дівчиною, що отримує більш широкі знання щодо питання довіри; але чим би я хотіла бути насправді, то це сиротою з країни Варшавського договору, покинутою й самотньою у своєму горі, нікому не потрібною, не маючи можливості врятуватися, доки я не стану байдужою до власних жахливих обставин і загального нещастя. Чи, як сказала б мені матуся: «Ля-ля-ля… Медісон, замовкни».
Справа в тому, що я створила власну особистість, роблячи акцент на розумі. Інші дівчата, частіше за все, міс Шльондри ван дер Шльондр, обрали за краще бути вродливими; це досить легке рішення, коли ви молоді. Як сказала б мама: «У травні кожен сад прекрасний». Тобто: усі хоч трохи привабливі, коли молоді. Серед юних леді це мовчазний вибір — змагатися на рівні фізичної привабливості. Інші дівчата, відзначені прокляттям мати гачкуватий ніс чи зіпсовану шкіру, вважають за краще вдавати із себе клоунів. Треті перетворюються на атлетів, чи хворих на анорексію, чи іпохондриків. Багато хто з дівчат обирають гірку й самотню життєву стежку міс Уїдливість фон Уїдліфф, оточують себе бронею гостроязикого гніву. Ще один вибір стежки — це стати енергійним і оптимістичним членом студентського політичного гуртка. Чи, можливо, зробити із себе таку собі вічно відлюдну поетесу, писати нескінченні особисті вірші, розповсюджувати жахливий weltschmerz Сільвії Плат чи Вірджинії Вульф. Але, незважаючи на присутність такої кількості різних шляхів, я обрала саме варіант із розумом — роль мізкуватої, товстої дівчини, якій пощастило мати блискучий інтелект, круглої відмінниці, яка носить надійні, витривалі черевики й сторониться волейболу, манікюру й дурнуватих веселощів.
Досить зазначити, що донедавна я була цілком і повністю задоволена своїм вибором. Кожен із нас обирає власний шлях — бути спортивним, уїдливим чи розумним, — і обирає він його з такою непохитною впевненістю у тому, що він ітиме цим шляхом усе життя, яку може мати тільки маленька дитина.
Однак, у світлі правди: що померла я зовсім не від передозу марихуани… що Ґоран повів себе зовсім не як мій романтичний ідеал… що плани мої не принесли моїй родині нічого, окрім душевного болю, — треба зробити висновок, що не така я вже й розумна. А цей висновок підриває всю мою концепцію себе самої.
Навіть зараз я намагаюсь уникати таких слів, як «сторонитися», «передавати» (у непрямому значенні) і «weltschmerz», так ґрунтовно похитнулась моя віра в себе саму. Справжня причина моєї смерті викриває мене як ідіотку: я вже більше не Юна Розумниця, а спантеличена, претензійна позерша. Не діамант, а шахрайка, яка створила власну ілюзійну реальність за допомогою купки слів, що справляють глибоке враження. Такі словникові реквізити слугували мені замість тіней для повік, імплантатів грудей, фізичної координації, упевненості. Ці лексеми: «ерудит», «сторонитися», «затьмарювати», — слугували мені замість милиць.
Мабуть, краще визнати цю ступінь особистої облудності ще у ніжному віці, аніж утратити звичне відчуття самості у зрілому, коли краса та юність вже зів'януть, чи коли сила і жвавість відійдуть у минуле. Мабуть, значно гірше чіплятися за сарказм і презирство, доки не опинишся в ізоляції, бо всі однолітки тебе ненавидітимуть. Тим не менше, ця крайня форма курсу психологічної корекції здається досить… такою, що спустошує.
Повністю усвідомивши цю кризу, я повертаюсь назад по власних слідах, до клітки, куди я потрапила, коли вперше опинилась у Пеклі. Я розмахую руками, і діамантовий перстень, який мені подарував Стрілець, печатка, спалахує важким украденим блиском. Я більше не можу вдавати з себе авторитет у питаннях померлих, тож я знову заходжу до місця, огородженого брудними ґратами, повертаюсь до затишності, що її дарує замок, до іржі й бруду, що глибоко в'ївся, подряпаного гострим кінчиком англійської булавки мертвого панк-рокера. Мої сусіди, засуджені до власних тюремних камер, мовчать, обхопивши голови руками; жаль до себе так давно заморозив їх і вкинув у стан кататонії, що їх з усіх боків оточує павутиння. Або ж вони міряють кроками клітки, товчуть кулаками повітря і щось бурмотять.
Ні, для мене зовсім не занадто пізно звернути на шлях удаваних веселощів чи примхливості; я все ще можу почати енергійно жбурляти тіло на якісь гімнастичні мати чи малювати похмурі шедеври; утім, заваливши свою попередню стратегію, я більше ніколи не матиму достатньо довіри до певної ідентичності. Яку б маску я не одягла у майбутньому: чи то спортсменки, чи то наркоманки, чи то усміхненої фотокартки на упаковці сухих сніданків «Вітіс», чи то auteur'а, що безперервно п'є абсент, — ця нова личина завжди здаватиметься такою ж фальшивою та вимушеною, як накладні нігті чи татуювання, що змивається водою. Все життя після смерті, яке мені залишилося, я відчуватиму себе такою ж підробкою, якою є черевики Бабетти начебто «Маноло Бланік».
Поряд зі мною у клітках розсілися забудькуваті душі: їх так поглинули шок і покірність, що вони не здатні навіть зігнати мух, які повзають по їхніх брудних руках. Ці мухи вільно пересуваються брудними щоками і лобами. Чорні мухи, великі, наче родзинки, прогулюються скляними поверхнями широко відкритих, нерухомих очей
