Прокляті - Чак Паланік
Сморід кожного нашого видиху важкою хмарою висів у повітрі номера, наповнюючи його смердотою марихуани.
У телевізорі, нависаючи наді мною, така реальна, наче вона стояла поряд, з'явилась фігура моєї матері. Здавалось, наче вона головою торкається стелі в номері. Її охоплюють, висвітлюють вогні рампи. Вона просто сяє своєю ідеальною красою. Чудове видіння. Ангел, убраний у дизайнерську сукню. У телевізорі моя мама, граціозна й терпляча, мовчки стоїть, чекаючи, доки стихнуть аплодисменти світу, що обожнює її.
На відміну від неї, я молочу повітря руками й ногами, розкидаючи найближчі тарілки з королівськими креветками. Мої відчайдушні конвульсії перевертають миски з курячими крильцями. Розливають салатну заправку «а ля ранчо». Розкидають яєчні рулети.
У телевізорі камери крупним планом показують мого тата: він сидить у партері й посміхається від вуха до вуха.
Коли аплодисменти стихають, моя спокійна прекрасна мати, усміхнена й загадкова, каже:
— Перш ніж представити вам цьогорічний «Оскар» за найкращий фільм… я хочу побажати своїй дорогій, чарівній донечці Медісон, весело відсвяткувати свій восьмий день народження…
Правда полягає в тому, що на сьогоднішній день мені тринадцять. Пульс б'ється у мене у вухах, а презервативи врізаються в ніжну шкіру шиї. Зір починають заповнювати зірки й комети червоного, синього й золотого кольору, затуманюючи невблаганне обличчя Ґорана, затуманюючи вид стелі та моєї блискучої матусі. Я потію у своїй шкільній формі, мені спекотно у шортах і светрі. Черевички з кисточками злетіли у мене з ніг.
Коли мій зір звужується до все меншого тунелю, по обидва боки якого розростаються поля темряви, я все ще чую голос матері, що каже:
— З днем народження тебе, моя найщасливіша дівчинко! Ми з татком дуже-дуже любимо тебе, — і через секунду, вже приглушено і ніби здалека, вона додає: — Доброї тобі ночі, спи спокійно, моя дорогоцінна…
У номері готелю я чую, як хтось важко дихає, хапає ротом повітря, щосили намагається зробити глибокий вдих, — але це не я. Це важке дихання належить Ґорану, який намагається задушити мене, задушити саме в такий спосіб, який я розповіла йому, згідно з правилами гри «французький поцілунок».
На цей момент я вже підіймаюсь догори, обличчя моє все ближче і ближче до пофарбованої штукатурки на стелі. Серцебиття припиняється. Дихання щезає. З найвищої точки в кімнаті я повертаю голову й дивлюсь на Ґорана. Кричу йому: «Поцілуй мене!» Я верещу: «Подаруй мені поцілунок життя!» Але не лунає жодного звуку, окрім шалених оплесків з телевізора, на честь моєї матері.
Розкинувшись внизу, на килимі, я зведена до статусу їжі, що холоне, їжі, що оточує мене: життя моє спожите лише частково. Змарноване. І скоро буде зведене до сміття. Моє опухле, посиніле обличчя й блакитні губи — вони просто скупчення протухлого жиру, так само, як несвіжі кільця цибулі й затхлі картопляні чіпси. Моє дорогоцінне життя перетворилося на ніщо інше, як на рідину, що застигає і згущується. На висохлі білки. Це розкішний бенкет, до якого лише торкнулися. Трохи спробували. Забракований, кинутий і самотній.
Так, я знаю, я розповідаю занадто стримано, зовсім не розчулена від жалісної картини тринадцятирічної дівчини, що лежить на підлозі номера-люкс у свій день народження, мертва, але коли я не буду такою стриманою, мене переповнить відчуття жалю до самої себе. Літаючи під стелею, я бажаю лише одного: повернутися донизу й виправити цю жахливу помилку. Тієї миті я втратила обох батьків. Я втратила Ґорана. Але гірше за все, я втратила… себе. Розробивши романтичний план, я зруйнувала геть усе.
У телевізорі моя мати складає губи трубочкою. Прикладає наманікюрені пальці до губ, а потім посилає мені поцілунок.
Ґоран упускає кінці стрічки з презервативів і приголомшено дивиться на моє тіло. Потім одним стрибком стає на ноги, кидається до спальні, миттєво повертається звідти, вже у пальто. Він не бере із собою ключі від номера. Він не збирається повертатись. І у 911 він не дзвонить. Мій коханий, об'єкт моїх почуттів, просто кидається геть із номера, не кинувши назад жодного погляду.
Розділ двадцять четвертий
«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Спитай мене, чому дорівнює квадратний корінь числа пі. Спитай мене, скільки пеків у бушелі. Спитай мене що завгодно про коротке, трагічне життя Шарлотти Бронте. Я можу назвати точний час загибелі Джойса Кілмера у Другій Марнській битві. Я можу назвати комбінацію клавіш (Ctrl+Alt+S чи Ctrl+Alt+Q), що надає доступ до камер спостереження чи дозволяє змінювати освітлення та положення драпування в моїх запечатаних спальнях у Копенгагені чи Осло, у тих кімнатах, які моя мати провітрює так довго, доки температура в них не впаде до температури холодильника… до температури в архівах, де електростатичні повітряні фільтри не дають упасти жодній порошинці, де в темряві чекають мій одяг, і черевики, і опудала, позбавлені сонячного світла і дії вологи, терплячі, наче алебастрові глеки, і позолочені іграшки, що супроводжували будь-якого малолітнього фараона до його вічної могили. Спитай у мене, який стан екології на Фіджі чи які у голлівудських гультяїв кумедні звички. Попроси описати політичні махінації, запроваджені в дуже замкненому світі школи-інтернату для дівчат у Швейцарії. Але НЕ питай мене про те, що я відчуваю. Не питай, чи я досі сумую за батьками. Не питай, чи я досі плачу, бо хочу додому. Звичайно, мертві сумують за живими.
Особисто мені дуже, дуже не вистачає чаю „Англійський сніданок“ фірми „Твайнінгз“ і романів Елінор Ґлін у день, коли іде дощ. Я сумую за запахом цитрусів крему від засмаги „Бен де солей“, за тим, як ми обдурювали своїх сомалійських покоївок під час гри у триктрак, як танцювали гавот і менует.
Але загалом, коли бути жорстоко чесною, мертві сумують за всім».
Відчайдушно бажаючи заговорити, отримати втіху від невеличкої терапії теревенями, я телефоную канадській Емілі, і слухавку бере жінка. Коли вона питає, хто я, я кажу, що я подруга Емілі, що живу дуже далеко, і питаю, чи не може вона покликати Емілі, щоб ми поговорили хвильку. Будь ласка.
Після цих моїх слів жінка починає шмигати носом, потім — схлипувати. Вона намагається дихати глибше, але вся тремтить і задихається від придушених сліз. Плаче над небіжчиком.
— Емілі, — каже вона, — моя маленька… — слова перетворюються на плач, але вона продовжує: — моя дитинка повернулась до лікарні… — жінка опановує себе, шмигає носом і питає, чи може вона
