Межник, або Всесвітнє Свавілля. Ч.1. На грані світла й тіні - Олександр Денисенко
А між тим, у площині зображення знову, немов із повітря, вигулькнув Рисочка, реготнув, став навкарачки і поповз у напрямку до завмираючої у своєму минулому баби Сані. Старенька знову прикипіла до рухливого зображення і забула, що вона споглядає не реальність, а лише відтворений нею самою відбиток її ж минулого. Від неймовірного збурення учувань, яке майже ніколи не трапляється зі світлозорою нелюддю, вона замахала в бік хлопця рукою, немов відганяла його, як ґедзя чи оскаженілого чмелика. Найцікавіше, що та Саня, яка перебувала у відтворенні давніших подій і спостерігала за Рисочкою, котрий повз до неї, точнісінько так само завихала руками в повітрі, хіба що підводилася з останніх сил, завмираючи у своєму кріслі. Але їй забракло сил, вона схопилася за серце, де в неї вже згасав вогняний вузол, зігнулася в дугу і завмерла. Плед сповз з її колін і упав на підлогу. Права нога старої задерлась, як у футболістки, і ясно-барвінковий капець відлетів у куток кімнати під грубу. Інший лишився теліпатися в Сані на носку. Надмірний шквал почуттів забрав останні сили у Хвостик, і вона, здавалось, відійшла насправжки. Обличчя-вареничок зробилося чорним, немов пшеничне борошно перетворилося на гречане, пальці видовжилися і стали схожими на обвуглені гілочки. Баба ще раз зітхнула і завмерла…
«Минуле, щоб його зрозуміти, треба переглядати повністю, а не фрагментами. Тільки жаль, що це неможливо, бо для цього потрібне ще одне життя», — чомусь подумалось Сані Василівні, і вона стомлено зітхнула.
Тривалий час у зображенні нічого не мінялося. Хіба що Марко, що сидів навкарачках на смузі зі світла й тіні, запхинькав і закопилив із жалем губки.
Потім несподівано з'явився сяючий відбиток чиєїсь худої фігури. Він відрізнявся від тіні людини тим, що не був сірим чи темним, а увесь яснів білим полиском і за яскравістю був сильнішим, аніж уся тональність картинки.
Саня Василівна Хвостик іще більше напружилася, намагаючись вивернути зображення так, щоб було видно того, хто зайшов до її хати. Але як вона не крутила носаком капця, а того, хто увійшов, видно не було.
Невдовзі у простір кадру встромилися дві довжезні, обцяцьковані перснями і браслетками, жіночі руки з вузлуватими пальцями. Вони підняли миколаївський дірявий плед у коричнево-білий великий крат, зібгали його кілька разів, потім шарпнули в різні боки і вкрили ним бабусині коліна. Старенька навіть не ворухнулась, її потемнілі риси поступово набиралися різкості та ще більшої мерхлості. Вона робилася страшною, схожою на дротяну каркасну основу людського обличчя.
Зачекавши хвилю, ті ж руки ще більше видовжилися і підхопили з поверхні світла й темряви хлопчика на ім'я Рисочка. Поклали у плетеного кошика і винесли з хати. Зображення на підлозі посірішало і згасло…
Сердита й розгублена Саня Василівна, яка ще не розуміла, як пережила власну смерть, нервово підтискала губи та квапливо думала. Потім, ураз щось зметикувавши, витягла мобільного телефона з нагрудної кишені жовтого фартуха. Мобільний давно згас. Хвостик надула від хвилювання і старечої забудькуватості щоки. Потім, як завжди буває в таких випадках, довго і не там, де треба, шукала зарядний пристрій. А як знайшла, лайнулась, згадуючи гнилого Смерка, і швиденько встромила штепсель у розетку.
— Хвалити Яскра, що електрику ще не вимкнули за несплату рахунків!.. Ой леле, вже осінь! То я більш ніж чотири місяці була у відключці! — сказала вона сама до себе, коли побачила, як спалахнув синім сяйвом екран мобільного і вималювалося число та місяць. У старому зарядному пристрої щось тихо клацало, а це значить, як давно була завважила старенька, що телефон заряджається. Саня зацокотіла джойстиком і набрала потрібний номер з телефонної книги.
— Алло! — слабким голосом ледь проказала вона в телефон, на екрані якого з'явився напис: «Розмова найвищої секретності».
— Це ти, Саню? А я вже й не думала, що ти прокинешся! — трохи здивовано відповів їй дзвінкий голос, схожий на дівочий, але з ледь уловимими рипучими інтонаціями немолодої людини. — Ти ж сказала мені, що завмираєш…
— А де Рисочка? — спитала, відразу переходячи до діла, Саня Василівна.
— A-а!.. Я його віднесла… до замку Любарта в кущі дерези… Як ти й наказувала… — почулось замішання на іншому кінці зв'язку.
— Я наказувала?.. Не пам'ятаю такого.
— Ти мені подзвонила і сказала, що завмираєш і щоб я забрала малого і віднесла в кущі дерези, де перехід між Півміррям і Засвітом, — уже наполегливіше заговорила невідома.
— Я?! — здивувалася Саня Василівна, і від того здивування аж похитнулась. — Я тобі дзвонила зі свого мобільного?
— Ні. Ти подзвонила мені з телефону, який висвічувався у мене на мобільнику, як «Невідомий номер». І ти сказала, щоб я віднесла Рисочку в кущі дерези, де перехід між світами і…!
— Досить, Бруню! Ти багато зайвого говориш телефоном, хоч він і обслуговується світлозорими! Як ти могла послухатися «Невідомого номера»?! Всі таємні накази у нас віддаються блискавичною поштою! — розсердилася стара.
— Ти казала, що не маєш більше світлозорих сил на розсилання наказів блискавкою… тому дзвониш по мобільному… — забелькотіло в телефоні.
— Майже, правда, — стомлено провела рукою по ще жовтому чолу Саня Василівна, підійшла до дзеркала у ванній кімнаті, поклала на нього долоню, і воно враз задвигтіло й пойнялося слабким полум'ям.
У тім блідо-рожевім вогні, просто посеред площини люстра, щось закахикало і засмикалось. І незабаром, розігнавши язики спалахів, з'явилася особа в карміновій із золотими пацьорками міні-спідничці, схожа на перезрілу, зморену дієтами і фітнесом, діваху. Вона недовірливо повела блискучими защіпками, встромленими за допомогою пірсінґу на краєчках обох звивистих рудих брів. Двоє кілечок, просилених
