Межник, або Всесвітнє Свавілля. Ч.1. На грані світла й тіні - Олександр Денисенко
Уже біля валів замку, недалеко від Стирової вежі, Леопольд роззирнувся. Нікого, крім пекучого місяця на чорному небі та переляканих кажанів, що висіли мінливою смоляною хмарою, немовби втратили здатність до орієнтації і шелестіли ледь чутними зойками. Близько другої мало розлягтися на небокраї сяйво з холодних променів, і тоді до замку збіжиться повно людей. Треба було поспішати.
У кущах дерези, що росли на схилі, було темно, хоч в око стрель, і ніхто його там не запримітить. Він вирішив шукати саме тут і подерся крізь зарослі догори. Як проліз у гущавині метрів з десять, спинився і витягнув з кишені камінця. Крем'ях тьмяно поблискував. Леопольд поклав його на долоню і покрутився разом із ним на місці, спрямовуючи в різні боки. Ближче до сходу камінчик раптом видобув із себе більше сріблистого світла, що проникало в найменші закапелки. Тоді Прах накарачках поліз крізь нетрі в тому керунку, куди йому вказувало щораз активніше світіння крем'яха. У вухах зашуміло, потім перед очима пішли тремкі перламутрові кола, і, нарешті, у променях камінчика Леопольд побачив дверну ручку, замасковану дерном, що стирчала з-під дерезяного куща.
«Невже поталанило!» — зрадів Прах подумки і потягнув ручку на себе. Ляда важко відкрилася. За нею у схилі двигтіла луною і вогкістю темрява підземелля. Понад півтора року тому його в цю печеру приводила Марія Бут.
Але тоді вона не показала цього ходу. А провела якимсь іншим шляхом через церкву Івана Богослова, що в подвір'ї самого замку. Марія тоді підійшла до викладеної цеглою ніші для світильника, натисла якусь цеглину, і просто під нішею від'їхала плита й відкрився прохід на нижчий рівень печери. Пізніше, як він не шукав того шляху, а віднайти не міг. І цього разу Марія не сказала йому, як дістатися печери, тільки каміння давала йому за вкраденого в неї хлопця, якого він і не крав. Та й для чого йому Рисочка, якщо він не його син? І якщо б не камінчик, що зблиснув у нього під столом, то йому б ніколи і не дістатися сюди, до цієї печери. «Може, десь у цих лабіринтах колись загинув мій батько?» — не відступала від Леопольда нав'язлива думка.
Коли Марія вперше привела його сюди, то сказала, що таємниця підземелля може його згубити. І Прах волів не розпитувати її чому. Щось було в тій жінці особливе, роковане. І вирячкуваті очі, і кругловидість, і низький зріст відразу кудись зникали, коли вона переконливо промовляла до нього свої слова. У ній вчувалася якась химерна проникливість, наче вона бачила тебе наскрізь. І через те мало хто наважувався їй брехати. Тому він Марії остерігався. І не лише за її нав'язливу до нього любов. Ще в інтернаті, коли проходив практику на шпалозаводі, вона на нього накинула оком. І після того весь час доймала своєю увагою і розповідями про себе та про нього. Вона весь час розповідала йому, який він особливий. Розумний і рішучий. Що йому уготована рідкісна доля…
Льопа Рисочка був завше готовий до звірянь таємниць знайомих і незнайомих людей. Він знав, що їм відповісти, але не міг і слова вимовити. Його весь час переповнював несамовитий біль і гнів на все, що коїться довкіл. Він жив у світі мук і знущання, і волів знущатися першим, тоді й з нього ніхто б не наважився позбиткуватись. І найбільшим його бажанням було стати таким багатим і могутнім, щоб примусити всіх і кожного у світі жити без заподіяння мук одне одному. І цього він волів досягти будь-якою ціною, навіть ціною вбивства.
Печера, якою він повз, виявилася довгою і вузькою. Піднятися на повний зріст змоги не було. Та його це особливо не хвилювало. Він забув, що поклав камінця до кишені, бо в темряві чувся, як у безпеці. Перед ним виникали картини минулого. Він бачив Марію Бут, котра розповідала йому про своє бридке життя з батьками-пияками. Згадував, як вона приводила його до себе додому й годувала, хоч і поганеньким, але обідом. Як і багато інших його однолітків, вона довіряла йому свої таємниці, бо знала, що Льопа німий і нікому нічого про неї не розповість. Скільки кривди та болю пройшло в дитинстві крізь його вуха, затерпло в його змученій і не по літах дорослій душі. І від того, що йому звірялися найпотаємнішим і найболіснішим, він ставав ще ненависнішим до світу людей.
Тоді, коли вона вперше привела його сюди, в печеру під замком Любарта, тут горіли великі чаші, повні китового тлущу, з уцілілого шматка фрески на темній стіні на них дивилися очі якогось святого чи Бога, крізь сонмище сталактитів і вапнякових завіс протікала підземна ріка. Куди вона пливла? Цього годі було тоді збагнути. Він пам'ятав лиш, що Марія ластилася до нього і навіть спробувала поцілувати. А коли він її відштовхнув, то вона ледь не впала в темну воду ріки. Леопольд кинувся і схопив її останньої миті за руку, щоб утримати. І вона не впала, стрімко обвила руками його шию і зі словами: «Любий мій! Дорогий!» таки поцілувала. Леопольд не опирався і не відштовхував її. Бо якщо б відштовхнув, то вони б обоє впали в ту річку. Але він і не відповідав поцілунком на поцілунок. І тоді Марія сама плигнула в темну ріку і потягла його за собою… Що було далі, він не пам'ятав. Пам'ятав лиш, що темна вода виявилася прозорою. Спам'ятався лиш на березі Стира, геть за Луцьком. І Марії вже з ним не було. Після цього дивного випадку рівно за дев'ять місяців на світ з'явився її син Марко.
Леопольд від болю скривився. Щось обпекло його крізь матерію кишені штанів. Він засунув руку і витягнув камінчика, який був гарячим і таким сяйливим, що освітив усю печеру.
На високій стіні печери виднівся чималий уцілілий шматок фрески, тільки очі більше не дивилися з
