Межник, або Всесвітнє Свавілля. Ч.1. На грані світла й тіні - Олександр Денисенко
— Ет! — тільки й промовила від побаченого Саня Василівна і витерла з чола холодний піт. Їй було трохи соромно, що вона краде дітей. Але це почуття виникло так само швидко, як і зникло.
Одначе далі її видимі спогади не скінчилися. Зібравшись на силі, стара почовгала до спальні й раптом на порозі спинилася. Дитячий манежик у спочивальні був порожнім. Бабі Хвостик аж дух перехопило від жаху. На її лиці блимнули зловісні лихавиці, вона знову плюнула, тільки вже куди прийшлося, так що нове зображення виникло однією своєю частиною на порозі, іншою — на одвірку. Але її це не обходило, вона квапилася, як могла. Їй конче треба було бачити те, що відбувалось, коли її свідомість майже згасла. Тому вона на швидкості ще раз прокрутила вже переглянутий епізод від початку до кінця і заходилася дивитися те, що відбувалося до її завмирання.
Отож, усе виглядало так.
Двері до спальні відкрилися, ніби самі собою. І з дитячого манежика, який було видно крізь пройму дверей, вистромилася білява голівка Марка Рисочки. Він довго дивився на стареньку Саню, що потихеньку нерухоміла на кріслі-гойдалці. І вираз його обличчя був не менш прискіпливий, ніж у дорослого. А в очах блимав неспокій.
«Так не поводяться людські діти в чотири місяці», — зміркувала Саня Василівна, розглядаючи зображення, яке то уповільнювала носаком капця, то пришвидшувала. Рисочка в зображенні, що однією частиною залазило на одвірок, мигцем заповз на округлене бильце ліжечка і зіп'явся на рівні ніжки.
— Ах! — аж зітхнула світла знатниця Саня Хвостик.
А Рисочка вже тягнувся уперед, балансуючи на бильці, нахилявся тулубом з бажанням дістатися старенької і допомогти чимось їй. Він навіть щось говорив до неї. Але звук раптово щез. Поодинокі шуми ледь-ледь проривалися з минулого крізь рокотання радіохвиль, голоси природи, шамотіння вітру, писк кажанів і поклики замерзлих у холодній безодні космосу зірок.
Давня світлозора знатниця Хвостик крутила і крутила носаком зображення, що повзало по порогові й одвірку, але дарма. Крім слів: «тінь», «бринь», «кинь» і «сунь», вона нічого більше не почула. Але й ці невинні, на перший погляд, слова здалися їй чимось загрозливими.
Потім Марко запримітив промінь, що крізь прочинені двері тягнувся з вітальні, де завмирала стара, до його спальні, і вдарив по ньому рукою. Долонька відскочила чи то від променя, чи від чогось іншого, і малий скривився від болю.
У цьому місці реакції Сані Василівни на побачене були достеменно такими, як і у десятків тисяч звичайних наших бабусь і дідусів, коли вони, приневолені самотністю, дивляться по телевізору фільм чи серіал і починають його коментувати. Так трапилось і з бабою Хвостик. Вона заговорила. І це вже був не вигук «Ах!» чи «Ой!», а ціла репліка, і звучала вона так:
— Так от який ти, Рисочко?!
— А так, чи не так
Неси свій знак, лайдаку!
Тінь і світло покинь!
Тільки сам не загинь! — ніби навмисно дражнячись, відповів старій у зображенні минулого Марко і ступив з бильця лівою ніжкою в повітря простісінько перед собою.
— Їй-Яскре! — скрикнула баба Саня і сплеснула від здивування й остраху руками. Не знати, чого вона злякалася більше: чи того, що малий заговорив надто рано, всього лиш в чотири місяці, ще й склав хитру пісеньку, чи того, що Рисочка зараз може впасти.
Але він не падав. Він ішов по межі між світлом від променя й чорною смугою затіння, що падала від лутки вікна в кімнату саме в напрямку крісла-гойдалки. І там, де його ніжка ступала в повітрі, пасма світла змішувалися з тінню і ніби тяглися за його ногою.
— Невже він посланець Безмов…?! — прохопилося у старої, але вона схаменулася і затулила на півслові рота.
Знатниця над знатницями Саня Василівна Хвостик, що вже проіснувала понад мільйон обертів Землі довкруж Сонця, була приголомшена. Вона чула від Велительки Скалки, що таке може трапитися з людською дитиною наприкінці світу, але не думала, що доснує свій, хай і безмірно довгий вік, щоб таке побачити. Хлопець, бавлячись, ішов по грані між світлом і тінню. Себто, він розрізняв ту межу. А це означало, що він учував те, що не підвладне ані світлозорим, ані посутенілим. І від цього Сані Василівні, яка вже згасала, Яскр лиш один знає скільки останніх обертів Землі, знову стало студенно, як у холодильній камері. Вона навіть останній верхній ґудзичок халату застебнула. І захукала в долоні, щоб їх зігріти.
А хлопець у зображенні подій чотиримісячної давнини, далі намацував обніжок між світлом і тінню, і йшов, йшов, підступав усе ближче й ближче до неї, тієї іншої Сані, що завмирала. Здавалось, іще кілька кроків, і він таки дістанеться до її крісла-гойдалки. Та раптом гульк — і малий зник. Хвостик відмотала ногою спогад назад і, уповільнюючи його, знову крутнула уперед. Хлопчик справді немов щез за невловиму навіть для неї, нелюді, долю секунди. Стара тільки встигла розгледіти за коротку мить дуже-дуже вузьку, як павутинка, щілинку між світлом і тінню.
— Ні! Ні! Ні! Це неможливо! Цього не може бути! Таке було Яскр-зна скільки обертів Землі довкруг Сонця тому! І один лиш раз! Коли нас вигнано було із Світіні! — вигукнула вже зовсім розгублена Саня Василівна й
