Ловці думок - Любов Відута
Завдяки ловецькій школі в Ештона було багато щасливих емоцій, які він щедро віддавав мапам як плату за подорожі. Палацове місто стало для нього містом щастя. А щастя — особлива емоція. «Більше віддаси — більше отримаєш», — казав він сам собі, даруючи зароблені кульки незнайомим людям, які їх потребували. При цьому зважав на друзів, хороший настрій, веселощі, та аж ніяк не на кількість кульок. Ештону легко давалося навчання, і він вважав, що може собі дозволити такі подарунки стороннім людям, якщо йому судилося не пам’ятати рідних.
Одного разу, повертаючись із Силеном, Тихоном і Пінтом із нетривалої нічної вилазки, він помітив тьмяні відблиски світла поблизу свого таємного закапелка на горищі. Подумав, що його сховок викрито й захотів побачити, хто там господарює. Сходи зрадницьки рипіли, коли хлопці підіймалися на другий поверх до своїх спалень. Поодинокі світлові кола виблискували з фонтана, розташованого на першому поверсі в холі. Бульбашки завбільшки з Ештонів кулак мляво наростали на рівні другого поверху, скочувалися з пласкої поверхні донизу, ударялися об інші й так само неспішно підіймалися по спіралі догори. Світла від них було небагато, проте достатньо, щоб пройти сходинками й не розбити лоба.
Ештон сказав Силену, Пінту й Тихону, щоб ішли без нього. Тихін, як завжди, щось буркнув про те, що всім слід триматися купи, а не розбрідатися, неначе отара. Але Ештон уже поспішив пірнути в суцільну темряву довгого коридору з багатьма поворотами. Він вів до вузьких сходів, якими хлопець завжди підіймався на горище. Намагаючись рухатися нечутно, Ештон ішов сходами. На горищі побачив прочинені двері. Він і не знав, що поряд із його нехитрим сховком є таємна кімната. Та це його не здивувало. Як можна в будівлях, наповнених незвичайними людьми і речами, дивуватися такій простій таємниці, як іще одна кімната, хай навіть добре замаскована? Так от звідки ці спалахи! Звісно, він не міг сподіватися на те, що єдиний запримітив це горище, та відчуття було таке саме, як тоді, коли в його перший сховок удерлися чужинці.
«Зрештою, треба визнати, що то я потайки потрапив у чийсь простір, а не навпаки», — подумав Ештон, і це його трохи заспокоїло.
Він підійшов ближче до прочинених дверей і прислухався. Спочатку було чутно тільки булькання якоїсь рідини й бурмотіння. Потім хтось сказав:
— Палтусе, ти невиправний. Знову мрієш про свій край, та добре знаєш, що не потрапиш туди.
— То вище за мене. Не можу змиритися, — відповів інший голос.
— Ти можеш подорожувати світами, навіть можеш спробувати потрапити в Офіру. Що тримає тебе тут?
— Тримає… Щось таки тримає. Ще й як тримає! Затисло в лещатах, із яких годі вибратися… — хтось, імовірно Палтус, зітхнув. — Твоя правда, я хотів би спробувати… І сподіваюся, що спробую таки колись, якби лишень мене відпустило дане мною слово.
Співрозмовник Палтуса закашлявся, відповідаючи:
— Знову ти про своє. Не край серце. Того, що було, не зміниш. Тобто можна, звичайно, але не завжди вдається…
— Охо-хо… — простогнав Палтус.
— Ти й мене засмутив своєю тугою. Палтусе, та ти ж завше був першим веселуном… Підкинь-но декілька рожевеньких у вогонь. А вже років сім як став самітником. Боляче дивитися!
Щось грюкнуло. «Мабуть, той, що з Палтусом, гепнув кулаком», — здогадався Ештон. Він уже хотів був іти, щоб не підслуховувати про чийсь душевний смуток.
— А давай-но про добру жінку, — приязно запропонував Палтус.
Ештон вирішив затриматися, щоб іще раз послухати жартівливу пісню, яку чув колись від Терна.
Той, що був із Палтусом, затягнув:
За високими кущами
У широких у полях
Загубила чоловіка
Добра жінка в бур’янах.
Палтус охоче підхопив, пришвидшуючи темп:
Що від віку і до віку тре’ робити чоловіку,
Щоби всі його любили, щоб у полі не губили,
Щоб сорочку гаптували, до обіду прикликали.
Що робити чоловіку? Що?
Добра жінка гірко плаче,
Витира сльозу щодня:
— Де ти, де ти, чоловіче?
Пропаду без тебе я!
Що від віку і до віку тре’ робити чоловіку,
Щоби всі його любили, щоб у полі не губили,
Щоб сорочку гаптували, до обіду прикликали.
Що робити чоловіку? Що?
Чоловік за років десять
Причвалав у рідний край,
Жінці кинувся на шию,
Каже: — Жінко, зустрічай!
Поспішав, як міг, до тебе,
До родини, до дітей.
Винні ті поля широкі
І кущі високі, гей, гей-гей!
Знай, від віку і до віку треба бути чоловіком,
Щоби всі тебе любили, щоб у полі не губили,
Щоб сорочку гаптували, до обіду прикликали.
Треба бути чоловіком, гей, гей-гей!
Щоб ніколи не губитись,
З роду в рід, із року в рік
Ріже й ріже кущ високий
В чистім полі чоловік!
Обидва співрозмовники помітно повеселішали, і Палтус, який активно виспівував, зізнався: він так сумує за краєм Плаїв, що той йому аж сниться.
— Віриш чи ні, та коли насниться мені той край, то я весь день щасливий. Хто не бував у краю Плаїв, той не знає, що є там міста, трохи схожі на Офіру. А мо’, дуже схожі. Але не в тім річ. Ми в краю Плаїв бачили і білі кам’яниці, і золоті бані храмів. Це нічого тобі не нагадує? А що про Офіру говорить легенда? Що є місто, будинки в якому зведені з каменю білого-білого, усі дахи сяють золотом, як сонце ясної днини, а крізь кришталь ллється в будівлі сяйво золотаве… Потрапити туди можна тільки чистим душам, піднесеним людьми аж до неба.
— Та знаю я, Палтусе, знаю. Аби ж то геть усі світлі та чисті прямували в той благодатний край, то було б добре. Але ж воно не так. Через те в кожному поселенні чи містечку є люди, здатні очищати. І сам край теж очищає себе. А в Офіру так просто не пройдеш. Туди відкритий прохід лише обраним, стократ перевіреним, яких не засліпили б краса й багатство. Їх небагато, таких людей. За чистоту душ, як сказано в легенді, будуть даровані таким вічні життя й молодість. Тому всі Правителі й
