Ловці думок - Любов Відута
Зазвичай ловці оминали такі прихистки, бо не мали права виловлювати в них думки, тож Ештон, що опинився тут за збігом обставин, покладався лише на інтуїцію. Він не ловив кульок, не зчитував їх, але бачив їхнє забарвлення.
— Ти в безпеці, — прошепотів він Арніці.
За інших обставин Ештон охоче побалакав би з гостинними купцями — вони йому чимось нагадали тих, що приїжджали в містечко, яке він вважав місцем свого другого народження. Йому хотілося побути тут поруч із дівчиною, послухати неквапливі розповіді мандрівників і ще раз порадіти за себе теперішнього, згадуючи те, яким він був. Зараз у нього є мета — зустрітися з рідними, є зобов’язання перед Арнікою, є бажання разом із ловцями допомогти Правителю зробити вірний вибір, а ще — потреба знайти Джона й побачити сестру, якій допомагав декілька останніх років.
…Запах печені заполонював усе навколо — на дворі на металевому стрижні допікався впольований кимось кабан. Ештон відокремив частину припасів, залишених вогнекрилом, і виклав їх на стіл. Те саме робили й інші. Казна-звідки з’явилися карлиці, якимось дивом відчувши велику кількість людей і харчів, і заповзялися готувати їжу й накривати на стіл. Страви й напої почали з’являтися з неабиякою швидкістю. Що ж, Арніка буде сита й переночує в теплі і безпеці. А от раптове зникнення вогнекрила Ештона дуже непокоїло. А ще трохи хвилювало те, що в будиночку — маг, який чомусь зустрів їх насторожено-вороже, і багато чоловіків, що видають себе не за тих, ким вони є насправді. Утішало лише те, що на території для подорожніх заборонено використовувати свої вміння. Але якщо заборона не зупинила магів навіть у залі ловців, то що говорити про якусь хатинку?
Ештон більше не міг залишитися з Арнікою. Він мусив іти. Сподівався, що застане ловців на тому самому місці і йому не доведеться пояснювати свою відсутність. Купці запрошували дівчину подорожувати з ними до міста Доль, а чоловік, який супроводжував швачок, і собі присягався, що з ним Арніка безпечно дістанеться Палацового міста.
Дівчина домовилася з Ештоном про зустріч у Палацовому місті, і він, картаючи себе, що не може доправити її туди сам, таки мусив залишити подругу на волю випадку в доброзичливому товаристві. Юнак чомусь був переконаний, що доля й цього разу буде прихильною до нього й до Арніки.
Вогнекрил відчував, що коїться щось недобре, бо мало місце магічне втручання. Інтуїтивно, як уміють тільки вогнекрили, відшукував правильний напрямок. Чомусь його вабив неприємний холодок, що відштовхнув би будь-кого. Але вогнекрил знав, що йому потрібно летіти саме туди, у гущу того холоду, і не помилився. Дороги він не потребував — напрямок, тільки напрямок. Відчув, що вже близько, коли стало занадто зимно, щоб летіти далі. Опинившись на місці, жахнувся — зрозумів, що не встиг, запізнився: навколо лежали тіла його друзів, побратимів, а в напрямку до Палацового міста чорніли цятки, які будь-хто сприйняв би за птахів. Проте він знав, що це вогнекрили, і кинувся за ними навздогін. Летів так, що забивало подих і не залишалося сил, але ніяк не наздоганяв їх — утікачі так і залишалися малопомітними цятками на горизонті, аж поки й зовсім не щезли з виду.
Під ним темнів безкінечний ліс. Від безсилої люті й розуміння, що далі летіти не зможе, вогнекрил опустився нижче й упав на мокру від роси траву на галявині. Перекотився й лежав, безсило стискаючи кулаки, згодом люто гамселячи ними землю й знову обезсилено завмираючи. Чого хотіти тоді, коли зробити вже нічого не можна?.. Він хтозна-скільки часу пролежав горілиць, поки нарешті не відчув у собі сили міркувати логічно. Припинив картати себе, бо розсудив, що наздогнати вбивць не встигне. А навіть коли встигне, то що?..
Тішити себе ілюзією, що він сам упорається з тими, з ким не впоралися всі його побратими, вогнекрил не став. Але подумав, що, може, є шанси врятувати ще когось із його друзів? Навіщо він переслідував тих вогнекрилів? Він повинен негайно… негайно…
І вогнекрил рвонув із місця так швидко, як тільки міг. Онде вже ледь видніються ті невисокі скелі, де залишилися лежати його побратими…
Ловці на шляху до Палацового міста
…Ловці, здавалося, не зауважили тривалої відсутності Ештона. Він прийшов до побратимів, які вже спали, і сам миттєво заснув, а зранку прокинувся аж ніяк не з думками про Правителя. Його непокоїла безпека Арніки й вогнекрила. Ловці ні про що не розпитували. Дік поглядав на хлопця запитально, але мовчав. Він мав хворобливий вигляд, наче кілька ночей не спав. Ештон зауважив це, але не надав особливого значення. Він вирішив вибрати момент і розповісти друзям про хатинку та її мешканців. А ще не можна проговоритися про вогнекрила.
— Треба поговорити, — шепнув йому Дік.
Лютина з Бором дуже доречно відправили спостерігати за однією з доріг, і ловці використали час для розмови.
Ештон розповів про вечірню подорож і про всіх, хто був у будиночку, як провів Арніку й водночас простежив за дорогою. — Якою дорогою ти вертався? — перепитав Дік.
— Тією, якою йшов туди. Я не знав, на який час ви затримаєтеся на одному місці. Усі відпочивали після нічного переходу, але могли раптово перейти на інше місце. Я пішов без попередження, сподіваючись, що на короткий час… — Ештон знітився.
— Мене теж не було якусь годину. Правда, я сказав Тихонові, що йду, — Дік стомлено сів на камінь, обпершись на невелику скелю, — але зараз навіть шкодую, що був у тому місці й бачив те, що важко забути.
Дік трохи помовчав, потім зібрався на силі й розповів, що на заході сонця бачив жахливу картину. Він ішов дорогою, що вела до долини за крутими й не надто високими скелями. Угледів Ештона, який прямував кудись із чагарів разом із дівчиною, і сподівався їх наздогнати.
За якийсь час зрозумів, що дорога, на яку звернув, надіючись обігнати їх, веде в зовсім
