Зона покриття - Стівен Кінг

У відповідь вона моментально ніяково посміхнулася. Побачивши це, Клай знову подумав, яка вона вродлива, по-справжньому вродлива. І так близько до зриву.

— Сіно наче м'яке, а я втомилася. Зараз ляжу і довго-довго буду рохкати.

— Відірвись на повну, — сказав Клай.

2

Клаєві наснилося, що вони з Шарон та Крихіткою Джонні влаштували пікнік на задньому дворі свого будиночка у Кент-Понді. Шарон розстелила на траві ковдру навахо. Вони ласували бутербродами та чаєм із льодом. Раптом надворі потемніло. Шарон показала на щось за плечем Клая і сказала: «Дивись! Телепати!» Але коли він обернувся, то побачив тільки зграю ворон, і одна була така велика, що повністю заступила собою сонце. Потім почулися дзвоники. Музика була схожа на пісню з «Вулиці Сезам», яка грала у фургоні Містера Софті, але він знав, що це мелодія дзвінка, і перелякався уві сні. Він повернувся, а Крихітки Джонні немає. Коли він запитав у Шарон, де він, — нажаханий, уже знаючи відповідь, — вона сказала, що Джонні поліз під ковдру, щоб відповісти на дзвінок по мобільному. Під ковдрою вгадувалося щось опукле. Клай пірнув туди, у п'янкий солодкий запах сіна, кричачи, щоб Джонні не натискав на кнопку виклику, не відповідав. Він простягнув руки, але замість сина намацав тільки холодний скляний шар: прес-пап'є, яке він купив у «Маленьких скарбах», із сірим серпанком пуху кульбаби, захованим глибоко усередині і мерехтливим, ніби імла в кишені.

Клай прокинувся від того, що Том трусив його за плече. Вже по дев'ятій, сказав Том, місяць зійшов високо, і якщо вони хочуть Ще трохи пройти, то треба вирушати. Клай ще ніколи так не радів від того, що прокинувся. Взагалі, він надавав перевагу снам про палатку для гри в бінґо.

Аліса дивилася на нього якось дивно.

— Що? — запитав Клай, перевіряючи, чи поставлений автомат на запобіжник, — поступово це ставало його другою натурою.

— Ти розмовляв уві сні. Казав: «Не відповідай, не відповідай».

— Нікому не слід було відповідати, — сказав Клай. — Нам усім було б від цього краще.

— Ох, а хто ж втримається, щоб не відповісти, коли дзвонить телефон? — запитав Том. — І ти у грі.

— Так казав довбаний Заратустра, — промовив Клай. Аліса сміялася до сліз.

3

У супроводі місяця, який то викочувався з-за хмар, то закочувався, — як ілюстрація до роману маленького хлопчика про піратів і сховані скарби, подумав Клай — вони залишили конеферму позаду і продовжили свій похід на північ. Тієї ночі вони почали зустрічати подібних до себе людей.

Бо тепер наш час — ніч, подумав Клай, перекладаючи автомат з однієї руки в другу. З повним магазином він був у біса важким. Мобілоїдам належить день; пора, коли з'являються зорі, наша. Ми мов вампіри. Вигнанці дня. Зблизька ми впізнаємо одне одного, бо ще вміємо розмовляти; варто відійти трохи далі — і ми напевне можемо відрізнити своїх за рюкзаками на спинах і зброєю, яку все частіше бачимо в руках у людей; але здалеку єдине, що надає певності, — це хисткий промінь ліхтарика. Три дні тому ми не тільки царювали на землі — ми несли у собі провину за те, що вижили і витіснили всі інші види на шляху до нірвани погодинних новин на кабельному телебаченні та попкорну з мікрохвилівки. Тепер ми Люди з Ліхтариками.

Він подивився на Тома.

— Куди вони зникають? Куди йдуть психи після заходу сонця?

Том поглянув на нього.

— На Північний полюс. Усі ельфи вимерли від оленячого сказу, а ці хлопці і дівчата там допомагають, поки не з'явиться новий виводок.

— Господи, — сказав Клай, — невже сьогодні ввечері хтось встав не на ту ногу?

Але Том не посміхнувся.

— Я думаю про свого кота, — сказав він. — Чи з ним усе гаразд. Не сумніваюся, що ти вважаєш це дурістю.

— Ні, — відповів йому Клай, хоча, маючи сина і дружину, за яких хвилювався, й справді трохи так вважав.

4

У книжковій крамниці глухого містечка Балардвейл їм вдалося розжитися атласом доріг. Зараз вони прямували на північ і дуже тішилися з того, що вирішили триматися більш-менш пасторального клину, який утворювали траси 93 та 95. Інші подорожні, яких вони зустріли, — основна їх маса рухалася на захід, віддаляючись від траси-95, — розповіли їм про жахливі транспортні «пробки» та страшенні звалища розбитих машин. Один із небагатьох подорожніх, що йшли на схід, сказав, що біля виїзду з траси-93 у Вейкфілді розбилася автоцистерна. Виникла пожежа, спричинивши низку вибухів на милю: згоріли дощенту всі машини, що їхали на північ. Сморід, сказав він, стояв такий, «наче у пеклі рибу смажать».

Втомлено бредучи околицями Ендовера, вони зустріли інших Людей з Ліхтариками, які вперто поширювали чутки, що тепер передавалися з уст в уста майже як факт: кордон Нью-Гемпширу закритий. Поліція штату Нью-Гемпшир та її помічники спочатку стріляли, а потім ставили питання. Їм було однаково, божевільний ти чи здоровий.

— Це просто новий варіант довбаного девізу, який вічно був на їхніх клятих жетонах, — сказав літній чоловік зі злобним обличчям, що якийсь час ішов з ними разом. Поверх дорогого пальта на спині у нього був маленький рюкзак, а в руках — довгий ліхтарик. Із кишені пальта стирчала рукоятка пістолета. — Якщо ви мешканці Нью-Гемпширу, живіть спокійно. Якщо ви хочете прийти до Нью-Гемпширу, то можете здохнути на фіг.

— У це якось... просто важко повірити, — сказала Аліса.

— Вірте у що хочете, дівчино, — відповів їхній тимчасовий супутник. — Я зустрічав кількох людей, що, як і ви, намагалися пробратися на північ, але вони швиденько повернули на південь, коли побачили, як кількох чоловік застрелили, коли ті намагалися перейти кордон Нью-Гемпширу на північ від Данстейбла.

— Коли? — запитав Клай.

— Минулої ночі.

Маючи у своєму арсеналі ще кілька питань, Клай натомість прикусив язика. У Ендовері чоловік із сердитим обличчям та основна частина людей, які були їхніми попутниками на забитій машинами (але відкритій для проходу) дорозі, повернули на трасу-133, у напрямку Довела і західних пунктів. Клай, Том і Аліса залишилися на головній вулиці Ендовера, — порожній, за винятком кількох мародерів, що водили ліхтариками. Їм треба було приймати якесь рішення.

— Ти віриш у це? — запитав Клай у Аліси.