Зона покриття - Стівен Кінг

21

На обох були ремені з великокаліберними — цього разу автоматичними — пістолетами у кобурах. Том перекинув через плече патронташ із боєприпасами. Клай не знав, сміятися йому чи знову плакати. У душі він відчував потребу все робити одночасно. Звісно, якби він так вчинив, вони б подумали, що у нього істерика. І, звісно, мали б рацію.

Плазмовий телевізор, встановлений тут, унизу, на стіні, був великим — дуже великим — братом того, що висів у кухні. До іншого, трохи меншого, телевізора була приєднана універсальна ігрова приставка, яку Клай за інших обставин не обійшов би своєю увагою. Може, погрався б. Наче для рівноваги в кутку, поряд зі столиком для пінґ-понґу, стояв старомодний музичний автомат «Сіберґ», темний і мертвий без усіх своїх фантастичних кольорів. І, звичайно, тут були дві шафки для зброї, замкнені, але з розбитими скляними передніми панелями.

— На них були клямки, але в гаражі він тримав ящик з інструментами, — сказав Том. — Аліса зірвала їх гайковим ключем.

— Раз плюнути, — скромно мовила Аліса. — А ось це було у гаражі за ящиком з інструментами, замотане у шматок ковдри. Це те, що я думаю? — Обережно тримаючи за приклад, вона підняла зброю зі столика для пінґ-понґу і передала Клаєві.

— Хай йому грець, — сказав він. — Це ж... — Він скоса подивився на гравіювання над спусковою скобою. — Думаю, це російський.

— Я у цьому впевнений, — озвався Том. — Гадаєш, це Калашников?

— Читаєш думки. А набої до нього є? Тобто чи є коробки, написи на яких збігаються з тим, що на автоматі?

— Півдюжини. Важких коробок. Це ж автомат, правда?

— Мабуть, можна його й так назвати. — Клай зсунув важіль. — Упевнений, що одне з цих положень — для одиночних пострілів, а інше — для черги.

— Скільки пострілів він робить за хвилину? — спитала Аліса.

— Не знаю, — відповів Клай, — але маю гадку, що рахунок іде на постріли за секунду.

— Ого. — Її очі стали круглими. — А ти можеш розібратися, як із нього стріляти?

— Алісо, я навіть не сумніваюся, що стріляти з них вчать шістнадцятилітніх фермерських хлопчаків. Так, я спробую. Може, доведеться зіпсувати коробку патронів, але я розберуся. «Господи, будь ласка, зроби так, щоб він не вибухнув у моїх руках», — подумки благав він.

— А закон у Массачусетсі дозволяє такі штуки? — запитала Аліса.

— Тепер дозволяє, Алісо, — сказав Том без тіні посмішки. — Час іти.

— Так, — кивнула вона, а тоді, можливо, почуваючись не надто зручно від того, що сама приймає рішення, подивилася на Клая.

— Так, — підтвердив він. — На північ.

— Я згодна, — сказала Аліса.

— Чудово, — додав Том. — На північ. Зробімо це.

Академія Ґейтена

1

Дощовий світанок наступного дня застав Клая, Алісу і Тома в коморі біля покинутої конеферми у Норт-Редінґу. Вони спостерігали з дверей, як почали з'являтися перші групи божевільних, що прямували зграєю на південний захід у напрямку Вілмінґтона, пересуваючись трасою-62. Їхній одяг виглядав однаково вологим і пошарпаним. Деякі були без взуття. Опівдні їх уже не було. Десь о четвертій, коли сонце пробилося крізь хмари, спустивши на землю свої довгі промені-спиці, вони натовпом почали повертатися назад — туди, звідки прийшли вранці. Багато хто жував на ходу. Дехто допомагав тим, що ледве переступали ногами. Може, вбивства сьогодні й мали місце, але Клай, Том і Аліса цього не бачили.

Мабуть, із півдюжини психів тягнули за собою великі предмети, які видалися Клаєві знайомими, — один із них Аліса знайшла у гостьовій спальні Тома. Тоді всі троє стояли навколо нього, боячись увімкнути.

— Клаю? — озвалася Аліса. — Чому дехто з них несе стереосистеми?

— Не знаю, — відповів він.

— Мені це не до вподоби, — сказав Том. — Мені не подобається поведінка натовпу, не подобається, що вони допомагають одне одному, і мені зовсім не подобається бачити їх із цими великими портативними аудіосистемами.

— Таких лише кілька... — почав Клай.

— Подивись-но на ту, он там, — перебив його Том, показуючи на жінку середнього віку, яка шкандибала трасою-62, притискаючи до грудей магнітолу завбільшки з пуфик для вітальні. Вона обіймала її, наче малу дитину, яку зморив сон. Шнур живлення, Що мусив зберігатися у маленькому відділенні з тильного боку стереосистеми, розмотався і тягнувся за жінкою по дорозі. — Чи ти бачив, щоби хтось із них ніс лампи чи тостери, правда? А що, як вони запрограмовані налаштувати радіоприймачі з живленням від батарей, увімкнути їх і почати трансляцію тієї чортівні: звуку, імпульсу чи повідомлення, що діє на підсвідомість, хай-там-що-воно-є? Що, як вони хочуть добратися до тих, хто вислизнув першого разу?

Вони. Завжди популярне параноїдальне вони. Аліса дістала звідкись свою маленьку кросівку і стискала її в руці, але коли заговорила, то голос звучав досить спокійно.

— Не думаю, що ти вгадав, — сказала вона.

— Чому ні? — здивувався Том.

Вона похитала головою.

— Не можу сказати. Просто таке відчуття: щось не так.

— Жіноча інтуїція? — Він посміхався, але не глузливо.

— Усе може бути, — відповіла вона, — але, як на мене, то очевидно одне.

— Що саме, Алісо? — запитав Клай. Він трохи уявляв, що вона хоче сказати, і мав рацію.

— Вони стають розумнішими. Не самі по собі, а тому, що мислять разом. Може, це звучить дико, але, по-моєму, це більше схоже на правду, ніж те, що вони роблять великі запаси радіоприймачів на батарейках, аби пошкодити наші мізки і перетворити нашу країну на божевільню.

— Телепатичне групове мислення, — сказав Том і почав думати-гадати. Аліса спостерігала за ним. Клай, вже остаточно вирішивши, що вона має рацію, визирав з дверей комори і спостерігав за заходом сонця. Він думав про те, що їм не завадило б зупинитися десь і взяти атлас доріг.

Том кивав головою.

— Чом би й ні? Врешті-решт, можливо, саме цим і спричинене збирання у зграї: телепатичним груповим мисленням.

— Ти справді так думаєш чи просто хочеш, щоб я...

— Авжеж, — перебив він. Простягнувши руку, він