Подружжя мимоволі - Олена Гуйда

Раптовий різкий рух вгору вибив залишки льодового повітря з розпаленого тіла і змусило мене замружитися на мить. Дракон різко змінив напрямок польоту, видавши незадоволений рик. Пара секунд, і Аргрім почав плавно знижувати висоту, змушуючи все всередині завмерти.

Під нами з'явився зовсім незнайомий плоский дах високої будівлі із сірого каменю. По спині пройшов неприємний холодок. Щось трапилося…

– Прошу, – відчинивши непоказні на вигляд двері, Тайраш пропустив мене до просторого кабінету. – Я мушу тебе залишити. Мені шкода…

Він глянув на вузький стелаж і поворухнув пальцями. Якась книга в строкатій палітурці вислизнула з ряду таких самих і впала мені в руки. Не впустила я її тільки завдяки щасливому випадку, завмерши на порозі кабінету і намагаючись вирівняти дихання після польоту. Усередині все ще було живе це незабутнє, ні з чим не порівнянне яскраве відчуття польоту.

В очах завмерли сльози, а горло горіло від криків. Ще хвилину тому ми були високо над землею і ось перед очима вже зовсім інша безбарвна картина. Від будівлі імперського розшуку ніби віяло смутком і сірістю.

– Якщо ця не сподобається – можеш вибрати якусь іншу. Тільки не з третьої полиці. Там книги з криміналістики та перед сніданком їх краще не відкривати.

Раш засунув щось у ящик столу і подався до мене. І десь у глибині його очей усе ще горіло полум'я чорного дракона.

– Такою ти мені подобаєшся більше, – посміхнувся чоловік, завмерши за крок від мене, і поправив мені пасмо волосся.

Що? Подобаюся? А де уїдливість, різкий злий тон, вічне роздратування? І цей погляд… Такий, що у горлі слова застрягли.

Здається, він хотів сказати ще щось, але промовчав, нервово посміхнувся і вийшов геть із кабінету.

Скинувши заціпеніння, зробила вдих і підійшла до величезного вікна, з якого відкривався захоплюючий вид на місто. І небо. Безкрайнє блакитне небо розкинулося перед очима, змушуючи завмерти від захоплення. Захоплення моєї дракониці.

Лайрелін все ще була близько. Тепер я відчувала її присутність як ніколи раніше. Її яскраві полум'яні емоції все ще захльостували мене, змушуючи дихати глибше і обпалюючи шкіру. Вона хотіла розправити крила, хотіла підійматись вгору, до хмар... Небо було їй домом, її стихією. І Аргрім подарував їй ці хвилини радості. Радості, від якої у мене на губах все ще грала посмішка.

Розвернулась до столу і впала в крісло, намагаючись відновити дихання. Перевела погляд на гори паперів, що лежали на столі, на відкритий ящик... Здається, саме Тайраш щойно туди щось закинув. І це "щось мені" здалося дуже знайомим. Відчинила ящик і тут же натрапила на той щоденник, який Раш відібрав у мене. Записи батька, через які Раш забрав позови...

Підхопила зошит і розгорнула його. Погляд жадібно ковзався по списаних аркушах. Цей щоденник він вів при поїздці в Сірі землі. Описував місцевість, мешканців, їхній побут і сувору вдачу... Пустельні дракони завжди навівали страх на мешканців столиці. Що тоді його привело туди? Яким розслідуванням він займався?

На одній зі сторінок спокійна розповідь обривалася. І замість звичних слів унизу сторінки значилися символи, що перемішуються з цифрами. Серце пропустило удар. Негнучкими пальцями я підхопила зі столу лист і почала переписувати шифр. Шифр, який у всій імперії був зрозумілий лише нам з батьком. Наша таємна мова, якою ми спілкувалися в далекому дитинстві. Батько вигадав гру на мій день народження. Сховав подарунки, а щоб я їх знайшла, залишав шифровані послання... І шифр на цій сторінці говорив про назву моєї дитячої книги. «Сказання про втрачений вогонь»

А цифри, напевно, називали номери сторінок та рядків... Мені треба додому, треба знайти цю книгу! Де ж Раш...

Раптом за дверима пролунав гучний цокіт. Серце ухнуло в грудях, і я різко повернула зошит на місце і зачинила ящик, відчуваючи себе злочинницею. І чому?! Це ж мій зошит...

– Зовсім не обов'язково просити Теренса принести тобі сніданок, Раш, – залунав жіночий голосок, а слідом з-за дверей з'явилася темноволоса худенька дівчина, зважаючи на все, людина. – Я набагато краще знаю твій смак... – вона відразу запнулась, наткнувшись на мене поглядом. – О, доброго ранку і перепрошую, – удавши, що їй незручно, але вп'явшись у мене холодним оцінюючим поглядом, злегка награно забурмотіла дівчина. – Ви, мабуть, лієра Шейлін?

На її пухких губах з'явилася напівусмішка, тоді як у погляді прорізалася гостра ворожість упереміш із подивом. І щось усередині мене перевернулося від цього чіпкого погляду. Ця дівчина – секретар Раша?

– Ви вгадали, – я обережно кивнула. – А ви...?

– Іллейна, слідчий імперського розшуку, – вона пройшла вперед і опустила тацю переді мною, – Ми з Рашем багато років працюємо разом.

І це «працюємо разом» було сказано таким тоном, що натяк на щось більше був очевидним. Відверта уніформа, розпущене волосся, це придихання в голосі і погляд, повний ненависті до мене... Одна з його коханок? Чи могло між ними бути... щось?! Людські дівчата більш зговірливі щодо відносин поза шлюбом. І після весілля вони могли... Усередині щось здригнулося від цієї думки.

О вічний вогонь! Та яке мені діло чим і з ким він займається?!

– Дякую вам за послужливість, Іллейно. Я якраз не снідала, – я сухо промовила, підводячись з місця і сподіваючись, що розмова на цьому закінчена.