Гобіт, або Туди і звідти - Джон Рональд Руел Толкін

І гак зі сплеском упав у воду!

— Недоліт! — озвався Більбо, вдивляючись у протилежний берег. — Ще півкроку – і ти б закинув його в човен. Спробуй-но ще раз. Не думаю, що чари такі сильні, аби зашкодити тобі, якщо ти лише доторкнешся до мокрої мотузки.

Філі витягнув гак на берег і знов узявся за нього, все-таки трішки вагаючись. Цього разу він жбурнув його з великою силою.

— Спокійно! — сказав Більбо. — Тепер ти закинув гак аж за дальній борт. Тягни помаленьку.

Філі поволі потягнув за мотузку, і через якийсь час Більбо гукнув:

— Обережно! Гак лежить на борту – аби лише він зачепився.

І гак зачепився. Мотузка напнулася, Філі смикнув її на себе – але марно. Йому на допомогу прийшов Кілі, а тоді ще Оїн і Ґлоїн. Вони тягли й тягли – і раптом усі попадали на спини. Втім, Більбо був напоготові – він схопився за мотузку і якимось прутиком затримав маленького чорного човника, який рушив був за водою.

— Допоможіть! — скрикнув він, і Балін саме вчасно вхопився за човен, якого ледве не віднесло течією.

— Усе-таки він був прив’язаний, — сказав Балін, дивлячись на обривок линви, що звисав із човна. — Чудова робота, хлопці, й добре, що наша мотузка виявилася міцнішою.

— Хто попливе перший? — запитав Більбо.

— Я, — озвався Торін, — а ти – зі мною, і Філі з Баліном – теж. Більше човен не витримає. Потім – Кілі, Оїн, Ґлоїн і Дорі, тоді – Орі, Норі, Біфур і Бофур, а насамкінець – Двалін і Бомбур.

— Я завжди останній, і мені це не подобається, — заявив Бомбур. — Сьогодні черга когось іншого.

— Не треба бути таким огрядним. А так мусиш пливти останнім, коли човен буде менш навантажений. І не смій бурчати, коли тобі наказують, – інакше з тобою може трапитися лихо.

— Але тут немає весел. Як же ви збираєтеся доправити човна на той берег? — запитав гобіт.

— Дайте мені ще одну мотузку і ще один гак, — не розгубився Філі – й, коли гак прив’язали до мотузки, якнайвище та якнайдалі метнув його в темряву. Оскільки гак не впав на землю, їм стало зрозуміло, що він застряг у гіллі.

— Тепер залазьмо, — звелів Філі, — й нехай хтось із нас тягне за мотузку, що зачепилася за дерево на тому боці. Хтось із решти хай тримає першого гака, а коли ми щасливо висадимося на тому березі, хай зачепить його за човен – і ви зможете притягнути його назад.

У такий спосіб усі вони невдовзі щасливо опинилися на протилежному березі зачарованого струмка. Двалін щойно вибрався з човна зі змотаною мотузкою на плечі, й Бомбур (він таки не переставав бурчати) готувався зробити те саме, коли дійсно трапилося лихо. Попереду на стежці почувся частий стукіт копит. З присмерку несподівано виринув олень, який мчав просто на них. Він налетів на ґномів, позбивав їх із ніг і приготувався до стрибка. Потім сильно відштовхнувся і перескочив через потік, навіть не торкнувшись води. Але він не досяг протилежного берега цілим і неушкодженим. Торін, єдиний із усіх, зберіг рівновагу та ясну голову. Щойно вони пристали до берега, він натягнув лук і вклав стрілу – на випадок, якщо десь поблизу причаївся охоронець човна. Тож тепер Торін упевнено та влучно послав стрілу в оленя. Приземляючись, той спіткнувся. Його відразу поглинув присмерк, але вони почули, як стукіт копит збився з ритму і затих.

Утім, не встигли вони привітати постріл схвальними вигуками, як страшний лемент Більбо вивітрив із їхніх голів мрії про оленину.

— Бомбур упав у воду! Бомбур тоне! — кричав він. І це була правда. Бомбур стояв на суші лише однією ногою, коли на нього налетів олень і перестрибнув через нього. Бомбур перечепився, ненавмисно відштовхнув човна від берега і, падаючи спиною в темну воду, вхопився за слизькі корінці – але його пальці зісковзнули, а човен повільно закружляв на бистрині й зник.

Коли ґноми підбігли до берега, у воді ще було видно Бомбурів каптур. Вони миттю кинули побратимові мотузку з гаком. Бомбур ухопився за неї – і вони витягли його на сухе. Звісно, він був мокрий з голови до ніг, але то було не найгірше. Коли вони поклали його на берег, він уже міцно спав, стискаючи в руці мотузку, та так сильно, що йому не могли розтиснути кулак, — і ґном продовжував міцно спати, хоч як вони силкувалися його розбудити.

Вони все ще стояли над ним, проклинаючи лиху долю та Бомбу-рову незграбність і оплакуючи втрату човна, що позбавила їх можливості повернутися назад і пошукати вбитого оленя, – коли з лісу долинули приглушені звуки сурем і ріжків та віддалений гавкіт хортів. Друзі присіли навпочіпки і прислухалися – й насилу розчули звідкілясь із півночі шум великого полювання, хоча видно не було нічого.

Вони просиділи так чимало часу, не наважуючись поворухнутися. Бомбур далі спав із посмішкою на повному обличчі, ніби його вже не обходили жодні прикрощі, які не давали їм спокою. Зненацька попереду на стежці з’явилися білий олень і біла олениця з оленятами – настільки білосніжними, наскільки перший олень був темний. Вони промайнули в півтемряві. Перш ніж Торін устиг щось крикнути, троє ґномів схопилися на ноги і випустили з луків по стрілі. Здається, жодна не влучила в ціль. Олень повернувся і зник серед дерев так само безшумно, як і з’явився, – і ґноми марно пускали стріли йому вслід.

— Припиніть! Припиніть! — закричав Торін, але запізно: збуджені ґноми змарнували останні стріли, і тепер від луків, які дав їм Беорн, не було жодної користі.

Тієї ночі все товариство було дуже похмурим – і в наступні дні хмари над їхніми головами ще більше згустилися. Так, вони переправилися через зачарований струмок, але на тому боці стежка петляла, як і раніше, й у лісі не було помітно жодних змін. Утім, якби вони знали місцевість краще і звернули належну увагу на звуки полювання та на білого оленя, який з’явився перед ними на стежці, їм би стало зрозуміло, що вони вже досягли східного краю лісу. І якби вони зібрали всю свою віру та відвагу, то незабаром дійшли б до переліска і до тих місцин, куди проникає сонце.

Але вони цього не знали, до того ж важким тягарем для них був Бомбур, якого вони мали якось нести, – цю обтяжливу повинність відбували по черзі четверо ґномів, а їхні