Бісова душа, або Заклятий скарб - Володимир Костянтинович Пузій

Андрій витер шаблю і з відразою наступив на маску Кисима, втоптуючи її у землю, наче отруйного жука.

А потім опустився на коліна і ліг поряд із Гнатом, кладучи одну руку йому на лоба, а іншу на груди.

…Тут, як і раніше, падав сніг, чорний сніг. І небо світилося фіалковим, і зорі на ньому проступали хворобливим висипом.

Вони стояли на Господньому шляху — той, кому йти, і той, кому залишатися.

— Навіщо? — одними губами спитав Гнат. — Я ж…

— Аби дійшов, — похмуро відповів Андрій. — А то ще знову в якусь халепу втрапиш!

— Але ж там ти мене зарубав…

— То там, — одрізав Андрій. — А то тут. Нічому тебе твій татарин не навчив, їй-богу!

Вони обидва подивилися на Гнатів живіт, звідки вибиралася — важко, докладаючи зусиль — його Кістлява. Якоїсь миті здалося, що вона зараз розсиплеться на тисячі кісток — і тоді перетвориться Гнат на якого-нибудь нечистя-уряка і жахатиме ночами добрих людей.

— Не можу! — простогнав Голий. — Воно… воно не хоче вилазити… надто зрослося… я ж Кисим, от воно й…

— Ти не Кисим, — похитав головою Ярчук. — Ти — дурень, яких ще світ не бачив. Стій, синку, і не ворушися.

Вхопившись за тонкі пальці скелета (і цього разу — без жодних ускладнень, бо тільки до власної Кістлявої у Наві не можна доторкнутися), Андрій обережно, легенько потягнув їх до себе. І Кістлява піддалася!

А відділившись, знялася у фіалкове небо.

— Ось так, синку, — сказав Ярчук. — Тепер добре.

— Дякую, батьку, — тихо мовив Гнат безтілесними вустами. І, вклонившись Андрію до землі, попрямував Господнім шляхом за небокрай.

* * *

— Ох! — Очі в Миколки були перелякані. — …я вже думав — все, кінець!

Андрій згадав слова, що проступили на люстерці за мить до того, як його розтрощив пострілом Гнат.

— Ще не кінець, — усміхнувся він до хлопця. — Але уже незабаром.

Миколка спершу перелякався, коли дядько Андрій приліг поряд із убитим душогубом. Але потім побачив, що він дихає, і трохи заспокоївся. Сів поруч і почав чекати, пильнуючи, аби хтось чужий і небезпечний не підкрався.

От — дочекався, Андрій таки прийшов до тями.

— Гляньте, дядьку, смішно як. Ми від дощу втікали — аж ось він, дощ.

Дійсно, небо спухало грозовими хмарами.

— Усе правильно, синку, — сказав Андрій, дивлячись в нікуди. — Все правильно. З чого почалося, тим і скінчиться. Без коня, щоправда, ми з тобою залишилися, втік кінь, але невелика біда. І так доберемося.

Коли дощ пролився і вщух, коли на небі проступили зірки, а чорна веселка здійнялася над виднокраєм, Ярчук із хлопчиком, як і наказало за мить до пострілу люстерко, вирушили у Вирій, а з того місця, куди потрапили, — знову в Яв.

Настав час заривати скриньку.

* * *

Тут були гори, і дикий ліс, і співи нічних пташок. А так — усе як всюди. І не скажеш, що потрапили до зовсім іншої країни. І люди тут жили, як всюди, — приязні і не дуже. Принаймні, дізнавшись, що у подорожніх за душею ні копійки, нагодували задарма.

— У мене червінець був, — засоромлено пояснював Миколка, червоніючи. — Але я… загубив його… під Вовкоградом.

— Нічого, — прошепотів йому Андрій. — Бачиш, і так обійшлося.

— Ви у разі чого, повертайтеся, — змовницьки підморгувала повногруда вдовиця. А вислухавши чемну відмову, спитала: — Ви куди, у бік Дори? То там спитайте Стефана, то брат мій. Скажете, від Яринки з Ямни. Нагодує, напоїть, він у мене такий. А взагалі залишалися б у мене на ніч, куди вам поспішати?…

Ледь відкараскались.

— А де копатимемо? — вмить посерйознішав Миколка.

— Де люстерце звеліло, там і будемо. Між Дорою і Ямною. Ух, важка яка! Помагай, синку, а то я один не дотягну. — Після двобою з Гнатом Андрію нелегко було нести скриньку, тепер її волік Миколка.

— А чим ритимемо? — не вгавав хлопець.

— Іще не знаю. Однак, здається, місце саме знайдеться. І лопата — якщо знадобиться саме вона.

Лопата не знадобилася. Дуже швидко вони знайшли ідеальне для їхньої мети місце: пагорб, а на ньому — вивернутий із корінням явір, причому нещодавно (зранку в горах пройшла гроза).

— Бачиш, нічого не доведеться рити.

— А закопувати?

— Ну, це легше — посадимо дерево та й притопчемо, всіх справ.

Вони трохи попрацювали, нарешті Миколка стомився і заснув, тож Андрій заходився влаштовувати скриньку сам-один. Яму, що залишилася від коріння, вони розширили, — і тепер Андрій вирушив на пошуки потрібного каменя. Той знайшовся неподалік — і козак притягнув його до ями, відтак узявся за закляття скарбу. Скінчивши ритуал, він востаннє присів перед скринькою, яка пережила разом із ним усі негаразди мандрівки. Торкнувся пальцями подряпаних боків, потьмянілих коштовностей — і раптом зрозумів, що не відчуває до неї ні злості, ні роздратування. Як можна злитися на річ, нехай і не зовсім звичайну?

Обхопивши двома руками, Андрій опустив скриньку в яму і закидав землею, потім поклав зверху камінь, знову засипав — і вже тільки потім дістав мотузку і взявся за явір. Навряд чи дерево прижилося б після таких пошкоджень, але Андрій не даремно звався характерником — він уже постарався на славу, тож майже не сумнівався: і приживеться, і виросте великим та величним — не один ще рік зеленітиме тут.

Шкода тільки, якщо власник скриньки вирішить її відкопати…

Раптом Андрія охопило те саме відчуття, яке не так давно підстерегло його біля межигірського колодязя. Він наче звільнився від усіх пут, видимих і невидимих, які тільки існували на світі! Все навкруг засяяло яскравими фарбами, заблищало життям, яке струменіло в кожній травинці і в кожному листочку, в музикуванні цвіркунів і подиху дерев…

Він і сам не помітив, як ноги пішли витинати своєї — але цього разу то не був танець-виклик життю, ні. Радше — танець-молитва, танець-подяка…

Натанцювавшись досхочу, Андрій зітхнув і примостився трохи віддалік від дерева, розпалив люльку — і ось так сидів, дивився на зорі і без поспіху перебирав свої думки.

Чекав.

Ніч сьогодні була особливою — і вона, ця ніч, іще не скінчилася.

* * *

— Гарно станцював, — сказав гість, сідаючи поряд. — І взагалі… гарно.

— «Гарно»! — буркнув Андрій, не дивлячись на нього. — І навіщо тільки тобі все це знадобилося…

— Чув про рахманів? — замість відповіді поцікавився гість. — Це в народі нас так звуть, і не те, аби зовсім неправильно, — але краще звали б охоронителями. Світайло був одним із нас. Тебе думав після себе залишити, та не встиг.

— І що ж ви,