Бісова душа, або Заклятий скарб - Володимир Костянтинович Пузій
Але той, який наснився Андрію через день після загибелі Яги, простим не був, це точно!
Уві сні Андрій перетворився на камінь; точніше, він споконвічно (у мережеві сну) був ним — величезним валуном, що лежав на одному зі степових курганів. Час для Андрія-каменя спливав зовсім інакше, ніж для Андрія-людини. Час уявлявся йому рікою; події та зміни повільно обтікали його з усіх боків. І він відсторонено спостерігав за ними, несподівано з’ясувавши, що здатний свідомістю проникати далеко за межі своєї матеріальної камінної оболонки.
Не одразу здогадався козак, що опинився у майбутньому. Однак деякі події, обличчя, міста допомогли це зрештою зрозуміти. Він вжахнувся — бо побачив, що на землю його чекають незліченні біди.
І — що найстрашніше — він нічим не міг зарадити, тільки спостерігати.
Що ж — він спостерігав. Нещастя, спричинені природою і людиною, сипалися на Андріїв край одне за одним. От літо, настільки жарке, що від спеки у степу вигоріла вся трава, в ріках висохла вода, а на дніпровській низині — всі плавні, — і татари вільно переправлялися з лівого берега на правий, сіючи смерть і руйнації. От зима, спершу безсніжна і м’яка, а потім несподівано — люта міцними морозами, тож земля промерзла на півметра вглиб. От ще одна зима, така ж щедра на сніги і тривала, а літо, що прийшло за нею, ознаменувалося градобиттями, сильними шквалами і грозами, які зносили хати і храми; от нашестя сарани, що нищила посіви гречки і проса, і люди гинули від голоду; от блискавки і громи, які відгриміли посеред зими; от знову посуха, і передчасна зима (сніг — коням по груди!), знову сарана з’їла все — і нема чим годувати худобу, і посуха, і землетрус, і мор такий, що цілі села стоять порожні… — і війни, війни, війни, війни! Від крові та болю, які наповнили цю землю, серце його камінне зайшлося у мовчазному крику; подорожні, що проїздили повз курган, намагалися чимшвидше забратися геть, бо відчували «щось таке», а козаки, які влаштовували тут, на курганах, дозорні пости, цей незмінно обходили стороною. Він намагався докричатися до них, попередити, напоумити, змінити незмінне — і зазнавав поразки, щоразу — поразки! А час, ріка, якої не існує, нісся повз нього все далі і далі, і Андрій бачив, як знову корчилась земля під ударами природи, а люди — під ударами людей…
Якоїсь миті він не витримав. Так часто буває уві сні, коли бачиш щось, що викликає в тебе найсильнішу тугу, журбу невимовну.
Прокинувся. Але не відчув від цього жодного полегшення. Сон видавався йому віщим, майбутнє — жахливим.
Тихо, аби не збудити Миколку, Андрій підвівся і відійшов трохи вбік. Вони заночували на кургані, в цій місцині їх було багато, — і майже на кожному височів до небес камінь. Але чомусь Андрій точно знав, що саме той, біля якого вони влаштувалися на ночівлю, наснився йому, що він і камінь уві сні стали єдиним цілим.
Андрій присів біля нього і прихилився спиною до прохолодної шорсткуватої поверхні. Душу рвали на клоччя суперечливі бажання, думки, надії.
Він запалив люльку і сидів так — поки нарешті його не відшукала берегиня.
* * *
Вона прийшла з півдня і цього разу — не крилася. Андрій помітив її тоненьку бліду постать здалеку, дивився, як вона, обережно ступаючи по землі, йшла до кургану. На плечах її тьмянів жупан. На зап’ястях (але це Андрій побачив тільки тоді, коли вона підійшла майже впритул) проступали сліди від мотузки.
Він не був упевнений, що вона прямує до нього, допоки берегиня не почала підніматися на курган. А коли підійшла, спитав:
— Що з тобою?
Він збирався сказати зовсім інше. Щось на зразок: «Навіщо прийшла?» чи «Знову будеш брехати, бісівське поріддя?» Збирався — але спитав саме це.
— Я вільна, — сказала вона здивовано, наче перевіряючи на дотик слово «вільна» і не вірячи, що це правда. — Виходить, Яги більше немає? Чоботи добралися до неї.
— Ти знала про чоботи! — здогадався Андрій. — Чому ж нічого не сказала?!
Вона стенула плечима:
— Якби сказала, хіба ти звернув би?
— Але ж ти хотіла звільнитися? — Тепер він почав розуміти; Яга згадувала про полонені душі, а берегиня — про те, що вона була підвладна чиїйсь силі і ризикувала, коли прийшла до них того разу.
— Тут зовсім по-іншому сприймаєш життя, — повільно мовила вона. — Наче здалеку бачиш вчинки та їхню важливість. Я знала, що рано чи пізно звільнюся. А якби ти поїхав допомагати чоботам, ти ризикував би Миколчиним життям. Це було б надто високою ціною за мою волю.
— А засідка? Звідки татари знали про нас?
— Пані Хазяйка слідкувала за мною. І коли зрозуміла, що я попередила вас, покарала мене.
— Виходить, цей таємничий Кисим з нею зв’язаний?
— Виходить, так. Щоправда, я вперше чую про нього, але, судячи з імені, це татарин. І якщо він був серед тих, хто переслідував тебе…
— Він ватажкував у них. Але це не суттєво, якщо ти не знаєш про нього. Скажи, чому Яга порадила мені з’їздити до Горині?
Берегиня здригнулася.
— Це страшне місце, — прошепотіла вона. — Принаймні, у Вирії. Там вона тримала полонені душі. Іноді Хазяйка перетворювала їх на зміїв-літавиць і відправляла у світ, наділяючи злобою і змушуючи коїти біди. Особливо ненавиділа ті душі, яких не могла собі підкорити. Частина з них зібралася у місті двоєдушців і донедавна, завдяки Ропушчиному Кільцю, залишалася у безпеці. Але пані Хазяйка зруйнувала Кільце і полонила багатьох, а решта розбіглася хто куди. Щоправда, тепер більшість звільнилася, у тому числі і захоплені під Вовкоградом.
— А меншість?
— Побачиш сам.
— Ми зможемо там переправитися?
— Не знаю, мабуть… Якщо відшукаєте міст. Тільки тоді. — Вона замовкла і раптом спитала несміливо: — Дозволиш мені подивитися на сина?
— Звичайно. Він у тебе молодчина, справжній козак.
Андрій навмисне не дивився вслід — вважав, що її треба залишити наодинці з сином.
— Дякую, — сказала вона, повернувшись через деякий час. — Я подарувала йому наостанок сон, це єдине, що я ще можу для нього зробити. Тобі, здається, теж не завадило б відпочити.
Андрій журливо всміхнувся, пустив до нічних небес кільце диму.
— Уже відпочив — і не сказати б, що гарно. Радше, навпаки.
І він стисло переказав їй зміст свого сну.
— Чого ж дивуватися? — відповіла берегиня. — Це
