Бісова душа, або Заклятий скарб - Володимир Костянтинович Пузій
* * *
«…сім років тому».
Гната впізнали — випадково серед тих, хто його полонив, був татарин, який смертельно ранив його тоді. Він не сумнівався, що відправив невірного до праотців — і був надзвичайно вражений, коли побачив полоненого, але живого. Тому Голого не вбили і не відправили до невільників — його потягли до старого татарина з потворним обличчям, схожим на коров’ячий кізяк, до того ж розтоптаний.
Старий спитав, як вдалося Гнату вижити. Козак, природно, відповів, але зовсім інше; більшої частини сказаного татарин напевне не зрозумів, однак загальний смисл вловив. І наказав привести дітей, захоплених під час останнього набігу.
Відтак повторив запитання. Гнат, закусивши безвусу свою губу, все ж продовжував проклинати «бісових виродків». Тоді старий кивнув одному з татар — і першій дитині відрубали палець.
Гната приголомшило саме це — що татари не вбивали дітей, а тільки відрубували палець, збираючись потім продати дитину, отримати з неї зиск.
Старий запитав знову. І знову Гнат вилаявся, але цього разу (він сам відчував це) — вже не так упевнено.
…Врешті-решт він зламався. На тринадцятій дитині — певно, недаремно (втішав він себе) число це називають у народі чортовою дюжиною. До цього його двічі нудило, але він тримався, а тут, коли вивели ту дівчинку, вона раптом чомусь нагадала йому Галю у дитинстві…
Добре, шепотів він сам собі, добре, я розкажу лише, як мене вилікували. Ніяких таємниць, нічого — просто про те, як залишився живий.
Уже пізніше збагнув — дізнайся Ярчук, як потім поведеться той, кого він, ризикуючи життям, витягав з Господнього шляху, — своїми ж руками, певно, задушив би. І за це знання Гнат зненавидів у душі Андрія — спершу несвідомо, а потім…
Але поки що перед ним лежали дванадцять відрубаних дитячих пальчиків і всміхався старий татарин із обличчям, схожим на розтоптаний коров’ячий кізяк.
— Не запитую, — сказав він Голому, — чи хочеш жити. Хочеш — інакше б не розповів мені нічого. Але знаєш, невірний, ти мені розповів набагато більше, ніж думаєш.
Тут старий замовк і заходився зосереджено зсипати у казан, що вже деякий час кипів у шатрі, якісь трави та коріння, висушених ящірок й іншу гидоту. Потім знаком звелів Гнатові підійти і подивитись.
Гнат нахилився над збуреною водою — і, нажаханий, миттєво відсахнувся: там, у глибині, наче на іконі, проступали постаті його матері і сестри!
— Бачив, — усміхнувся старий, — я знаю твої слабкі місця. Але цього мало, чи не так? Тому я покажу тобі ще дещо.
І старий тицьнув у казан гострою дерев’яною паличкою, схожою на стрілу, — просто в зображення матері.
Ненька захиталася і впала на підлогу; Гнат бачив, як вона заходиться від крику, але нічого не почув.
Незважаючи на татар-охоронців, що стояли неподалік, він кинувся на клятого чаклуна, але той ледь помітним порухом збив Гната з ніг — сам, без чиєїсь допомоги!
— Безглуздо, невірний. Якщо і далі поводитимешся так — сам помреш, але спершу побачиш, як помирають твої рідні. Навіщо, га? Ти ж навіть не вислухав, чого я від тебе хочу. А мені не потрібні ані голови твоїх друзів, ані ваші бунчуки. Е-е, навіщо мені ваші старі бунчуки і ваші порожні голови?
Ні, Гнат не спитав, чого ж він хоче. Але у погляді… так, у погляді, певно, щось таке відобразилося.
І вони обидва знали це.
— Як ти сказав його звали? — перепитав старий. — Ну, того, який почав тебе виводити назад зі шляху? Того, який заприсягся другому, у плащі, що виконає будь-яке його побажання?
Гнат подивився на відрубані дитячі пальці.
— Ярчук, — сказав він.
І здригнувся, коли почув, як тричі прокричав десь за шатрами півень.
* * *
Старий пояснив, що хоче дрібничку: аби Гнат повернувся до своїх і завжди був поряд з Ярчуком, чекаючи, поки до Андрія не прийде дивна людина у плащі і не попросить виконати обіцяне.
Я навіть, казав старий, не беру з тебе жодних обітниць. Бо не будеш ти нікому розповідати, що зламався — у вас це вважається ганьбою (і цілком справедливо). До того, ти ж розумієш, що я отут, в оцьому шатрі, дуже уважно стежитиму за тобою. І можу дістати тебе чи твоїх рідних завжди і всюди. Зараз ти віриш мені — всупереч усьому, бо зараз твій дух вільніший, ніж будь-коли, і сприймає світ таким, яким він є. А в цьому світі, невірний, є місце — мале-есеньке таке, нічим не примітне місце — для старого дурня з його казаном. Згадуй іноді про мене, особливо коди твій розум почне запевняти тебе, що я лише старий… е-е-е… як це там у вас кажуть? — шарлатан, так?
Якщо ж ти мені знадобишся, я дам тобі знати — і намагайся відшукати мене тоді якомога швидше.
І він відпустив Гната на всі чотири сторони — а насправді в одну-єдину, туди, де був Андрій.
Однак Гнат, звичайно ж, поїхав у рідне село: забрати матір із Галею та…
Ні, до хати він дістався без пригод, але тількино увійшов, тільки-но відкрив рота, аби наказати їм збиратися, як мати впала на підлогу і застогнала від болю.
Він сказав, що проїздив неподалік і на хвильку зазирнув — відтак, дочекавшись, поки матері полегшає, повернувся на Січ.
Потім поривався відвезти їх ще кілька разів — чи через підставних осіб, чи сам, але тихцем, щоб ніхто не міг передбачити.
Його посланців ніхто більше не зустрічав. А його самого після чергової спроби «викликав» до себе старий — лівиця несподівано занила так, що Гнат поскакав на південь, ледь не втрачаючи свідомості від болю.
Ти цілуєшся з коброю, сказав йому тоді старий. Даремно. Рано чи пізно кобра кусає. Навіщо, Кисиме?
Гнат не зрозумів і перепитав, що він має на увазі.
Кисим, відповів старий. По-нашому — смерть. Я зватиму тебе так, бо Гнат… ну що воно таке — «Гнат»? Це ім’я ні про що не говорить. Та і немає в тобі вогню, а ось смерті — більше, ніж досить{Ім’я «Гнат» походить віл лат. igneus — вогненний.}. Тож будеш Кисимом. І на ось іще це.
Гнат здивувався: навіщо йому маска татарина?
Потім зрозумієш, відказав старий. А про матір свою і про сестру не турбуйся — вони під моїм захистом, а це означає, що на село їхнє ніколи не нападуть. Тож не переймайся — і пам’ятай, ти мусиш невідлучно бути поруч із Ярчуком. Хіба що інколи, коли викличу, приїздитимеш до мене. Я тебе вчитиму. Е-е, не жахайся так. Ці знання тобі знадобляться, аби за Ярчуком слідкувати. А тепер іди.
Та от іще що, гукнув старий, коли
