Бісова душа, або Заклятий скарб - Володимир Костянтинович Пузій

— Слухай-но… — Андрій з подивом з’ясував, що вперше за багато років словам важко знаходити шлях від розуму до язика. — Слухай-но… розкажи… ти казала, тобі можна допомогти…

Якби вона засміялася, їй-богу, він би зачортихався так, що і каміння б на курганах порозбігалося на всі боки!

— Уже незабаром, — сказала вона замість відповіді, — для мене тут усе скінчиться. І ти навряд чи чимось зарадиш. Хіба що… приглядай за моїм синочком.

«Даремно я з монастиря втік», — тужливо подумав Андрій.

Він піднявся з землі і простягнув руку, аби попрощатися з християнською душею, яка нарешті зможе знайти упокоєння. Вона теж простягнула назустріч свої тоненькі, наче порцелянові, пальці — і дотик той був подібний зануренню у гірську річку.

Берегине, берегине!

Як побачу, серце гине!

Його жупан, який вона носила, накинувши на плечі, упав на траву.

А берегиня подалася всім тілом до Андрія, і він, тонучи, цілував її прохолодні губи, обличчя, шию, груди… — цілував і тонув.

«…жодна шуба не допоможе зігрітися, і жодне вогнище не обпече мене. Тільки одне… але ти… ні, не має значення».

На ранок вона пішла — тихо, аби не будити Андрія, підвелася з землі, на прощання ніжно поцілувала.

І губи її були теплими, наче перший промінь новонародженого сонця.

* * *

— Ось вона, Горинь, — сказав Андрій, рукою вказуючи на вузьку смугу ріки, що з’явилася на виднокраї. — Бачиш?

Миколка кивнув і промовчав. Після тієї ночі на кургані він узагалі став дуже мовчазним, задумливим. І тільки іноді шепотів щось сам собі — здається, з усіх сил намагався не забути той сон, який подарувала мати.

Андрій зовсім не здивувався, що для нього та ніч теж стала особливою, а порцелянова берегиня, імені якої він так і не спитав, надто відрізнялася від колишніх його жінок, — і пам’ять по собі залишила незвично тривку, болісну. Андрій знав, що берегиня пішла назавжди, що ніколи більше уже їм не зустрітися тут, а за небокраєм… — Бог відає, що там, за ним! — знав, але вона все ввижалася йому у тріпотінні гілок і листя, у відблисках сонячних на воді, у шарудінні трав…

Сподівався, що йому полегшає, коли, виконавши завдання, повернеться нарешті в Яв; сподівався… а може, боявся?…

Зате сни відтоді бачив мальовничі, спокійні. Ніякі більше камені на курганах чи його одвічні жахи із Господнім шляхом та розпаданням на сотні частин не марилися — просто сни, які, певно, сняться звичайним людям.

Іноді він навіть літав у них — і це було набагато приємніше, ніж наяву, коли перекидаєшся на крука чи орла.

Шкода, вона не приходила ніколи, навіть у ті сновиддя, хоча Андрій не мав сумніву: усі вони — її рук справа.

…Іноді, прокидаючись, він плакав, але туга була світлою, як і вона сама.

Зараз, коли Ярчук дивився на те, що коїлося на річці, душа характерника теж ридала і рвалася на шматки.

Горинь кипіла. Її води кишіли створіннями, вигляд яких людину, звичну до химер менше, ніж Андрій, назавжди зробив би заїкою. Рибораки, псоголовці з бахромчастими плавниками замість вух, рогаті жаби, від мукання яких дзвеніло повітря; пернаті птахозмії і люди, у яких очі на місці рота, а на лобі ворушилися товстелезні губи; шулікуни та ічитики всіх різновидів…

— Що це? — прошепотів Миколка.

— Так, нечисть бешкетує… — удавано байдуже мовив Андрій. Нащо малому знати, що перед ними — останні полонені Яги, які, хоч і вільні тепер, але безпорадні перед такою волею. Мине кілька років — і останні з них щезнуть без сліду, не даремно ж у народі справляють усі ці проводи русалок і похорони давно померлих предків. Кілька років… але Андрій не міг чекати і тижня, а переправлятися через ріку вплав не ризикнув. Невпокоєні душі, переплавлені у казані Яги на чудовиськ, і поводилися відповідно. Добре хоч, на берег не могли вибратися.

— Що ж, — вирішив Андрій, — поїдемо шукати міст.

Ледь не додав: «як твоя матуся нам порадила», — та вчасно прикусив язика.

Майже до самих сутінок вони їхали вздовж берега, але не побачили нічого навіть схожого на міст чи брід. І це, зізнатися, насторожило Андрія: якщо їм доведеться об’їздити Горинь до самого її витоку, що знаходиться далеко і від заходу, і від витоку Случі, то вони втратять багато часу.

На жаль, поки вони нічого не могли вдіяти. Тому вирішили влаштовуватися на ночівлю, а зранку Андрій поміркує, як бути. Врешті-решт, пошукає придатне Джерело — та й поїдуть собі через Яв. А Кисим — що Кисим? Може, він після смерті Яги залишить їх у спокої.

Попоївши, чим Бог послав, вони вляглися спати під невгамовні виття і стогони річкових страховиськ.

* * *

— Дядьку! — Миколка з усієї сили термосив Андрія за плече. — Дядьку, гляньте!

Той привстав і подивився туди, куди вказував хлопчик, — на річку.

— Бачите? Срібляста Лисиця, як у казці!

Так, Андрій побачив! До берега наближався пліт, яким керувала Срібляста Лисиця. Вона стояла на задніх лапах і тримала передніми жердину.

Наче щойно виплила з казки, яку Андрій колись вигадав, аби Миколка швидше заснув.

Навколо її плота хвилі, що кишіли невпокоє-ними душами, розступалися самі собою, і жодне з чудовиськ не насмілювалося напасти на Лисицю.

— Збирайся, — притьмом звелів Андрій хлопцеві. — Може, домовимося з нею — та й якось уже переправимося на той берег.

Пліт тим часом підплив ближче, і тепер Ярчук придивився до Лисиці уважніше. Зросту вона була людського — та й повадки мала не звірячі, хоча щось таке ні-ні, а з’являлося в її погляді. Хутро її було сріблястого кольору, хвіст — золотавого, очі ж — чорні, наче вуглини у попелі давно згаслого багаття. Лисиця на подив майстерно керувала плотом, який, до речі, був трохи незвичної форми: овальний, з випуклою поверхнею, тож навіть дивно, як Сріблястій вдавалося втриматися на ньому.

— Гей, красуне, — неголосно покликав її Андрій. — Чи не перевезеш на той берег? А то, сама бачиш, ні мосту поблизу, ні броду, а вплав щось не хочеться…

Лисиця посміхнулася, вихваляючись гострими білими зубами, кожен розміром із добрячий ніж.

— Можу і перевезти. Тільки спершу заприсягніться, що не піднімете на мене зброю, ні холодну, ні вогнепальну.

— А ти — чи поклянешся в тому ж самому? І також у тім, що не намагатимешся скинути нас у воду?

Лисиця проковтнула усмішку, хоча Андрієві здалося, очі її, як і раніше, насміхалися.

— Ти перший попросив про послугу, я не нав’язувалася. Але твоє запитання слушне. Даю слово, що не підніму на вас ні холодної, ні вогнепальної