Бісова душа, або Заклятий скарб - Володимир Костянтинович Пузій

Андрій застогнав крізь міцно стиснені зуби і щосили гепнув собі кулаком по лобі.

— Ви б усе одно нічого не зробили, — сказав Миколка. — Тільки б загинули нізащо.

— Ти маєш рацію, синку, — глухо відповів Ярчук. — Хоча, знаєш, іноді краще смерть, ніж жити… отак.

Він промовчав про те, що якоїсь миті ладен був пожертвувати хлопцем. Досить того, що Андрій сам знав це, як знав і те, що до кінця життя не вибачить собі тієї готовності.

Розділ одинадцятий

Почути дзвін

Мені здається, незабаром я

побачу Бога.

Смішно! Як же смішно!

Уже не ті і очі, і душа.

От тільки раптом — по хребту,

                        мов лезом,

те «незабаром».

І вдивляюсь знову

в обличчя перехожих — бачу ж

                        в кожнім

одне й те саме: лиш самого себе.

І десь далеко-далеченько б’є

церковний дзвін — неначе

                        б’ється серце:

не знаком, не передчуттям, і не

якимсь собі там надгучним акордом, —

а просто так, життєво, для душі.

Щоб чути серце, не потрібні вуха —

достатньо серця.

Аби бачить Бога —

лише потрібний Бог,

лише потрібний Бог…

Добре, що люстерко, яке дав йому володар скриньки, Андрій завжди тримав у кишені: хоча всі їхні речі пропали разом із Орликом, люстерко вціліло. Крім нього — той одяг, що був на наших подорожніх, один пістоль, від якого не було ніякої користі, шабля і, звичайно ж, скринька.

— Хай, — сказав Миколка, — так легше йти.

У цьому Андрій сильно сумнівався.

Розвиднялося; на смугасті небеса, які вже стали почасти звичними, невидиме сонце випустило загін своїх променів, але майже одразу з виднокраю потяглися хмари, низькі, щільні, явно вагітні грозою. І хоча йти дійсно було легше, пішки їх подорожні не обігнали б.

— От що, — вирішив Андрій, — переправляємося у Яв. А далі вже — за обставинами.

Вони ледве встигли відшукати Джерело і проЯвитися, врятувавшись таким чином від дощику, що вже почав накрапати.

— А тепер — привал, — наказав Андрій. Вони стояли на узліссі, поблизу не було ні шляхів, ні людського житла. — Відпочинемо як слід і тоді вирушимо далі. Спробуємо роздобути коня чи попросимося до когось на віз попутниками. А то щось останнім часом як не ніч, так пригоди. До того ж непогано було б пошукати чогось перехопити… — І він силувано усміхнувся Миколці.

На душі було тоскно і порожньо, хотілося накласти на себе руки просто з ненависті до самого себе, аби після смерті за гріх самовбивства неодмінно потрапити до пекла. Андрій розумів, що непослідовний: як там щодо пекла невідомо, але що після накладання рук на Господній шлях не потрапить, а змушений буде блукати Вирієм, — знав точно. І все-таки…

А втім, він лукавив сам із собою. І шепотів власному зображенню у люстерці: так, старий, Орлика ти втратив, Степана теж, але ж у тебе залишився Миколка. То, будь ласкавий, довези хлопця додому цілим і неушкодженим. Інакше ламаного мідяка ти не вартий, Світайлові соромно було б, якби дізнався про твої пригоди, точніше, про те, як легко збити тебе на манівці.

І козак знову метався по галявині зацькованим звіром чи раптом сідав перед скринькою і надовго завмирав, наче поглядом своїм намагався просвердлити дірку в коштовному боці і побачити, задля чого… «Задля чого, Господи?!!»

Миколка тихо сидів осторонь і намагався зайвий раз не нагадувати про себе, але і не втрачати Андрія з поля зору. Певно, щось таке відчував і боявся за «дядьку», аби той чогось собі не заподіяв.

Тільки наступного вечора Ярчук трохи вибив дурощі з власної голови і вирішив, що час іти далі. Мовляв, чим раніше дістанемося місця, тим швидше повернемося.

— А погляньмо у люстерко, — несподівано запропонував Миколка. — Раптом там вказівки змінилися?

У це Андрієві не вірилося, хоча — чому б не поглянути.

Витяг із кишені, дихнув на нього і прочитав…

Наступної миті гримнув постріл і куля розбила люстерко вщент — тільки уламки полетіли навсебіч.

Андрій жбурнув непридатну оправу геть, а сам стрибнув в інший бік. Перекотився, засів за кущами і визирнув поглянути, хто це влучний такий.

Краєм лісу до них скакав самотній вершник. Чи то татарин, чи ні — відразу й не розбереш: у сідлі під ним бакеман, одяг татарський, а постава — наче інакша. І пістоль є, з якого в Андрія стрельнув, — добре хоч, мимо. Он іще один витягає, цілиться.

— Дядьку, тікати треба! — у відчаї гукнув Миколка.

Дійсно треба. Але — ніяк не можна. Бо скринька лежала надто далеко від кущів, за якими засів, ховаючись від кулі, Андрій. Так само як і від Миколки, що схоронився за стовбуром старого клена на узліссі.

Та й настрою не було зараз в Андрія в «кота й мишки» гратися. Навпаки: нарешті випала можливість зійтися з ким-небудь (байдуже, з ким!) у двобої, опустити на чиюсь ворожу довбешку шаблю!.. до того ж, кінь їм знадобиться, нехай навіть і бакеман.

Та й із Кисимом кортіло зустрітися.

Вдруге вершник вистрелив просто так, задля годиться — куля просвистіла високо над Андрієвою головою.

Зупинив коня, сплигнув, вихоплюючи з піхов шаблю.

Андрій вийшов йому назустріч:

— Ти хоч ім’я своє назви, аби знати, по кому свічку ставити доведеться.

— Ти знаєш моє ім’я, — сказав прибулий. І рубонув — блискавично, влучно по-зміїному.

— Гнат. — Андрій, вражений, вдивлявся у байдужу маску на обличчі прибулого і зовсім не звертав уваги на поріз, яким прикрасилася його власна сорочка. — Гнате! Так ти і є — Кисим?!

Той спритно перекинув шаблю з однієї руки в іншу і нарешті зірвав з обличчя маску.

— Я і є. Краще б ти мене, Ярчуче, не визволяв з Господнього шляху. Все одно я став смертю. Не своєю — так іще чиєюсь.

— Навіщо, Гнате?

— Бо прирекли. Пам’ятаєш, я відшукав тебе місяців через п’ять після видужання? Так от, весь той час я був у татар. Захопили мене у полон, коли вже від’їхав від села, де ти мене лікуватися залишив. Краще б не залишав!

Він люто атакував Андрія — той спритно захищався. Вони розходились, якоїсь миті завмирали, потім знову кружляли по галявині, нашорошено виставивши перед собою шаблі і замість ударів перекидаючись гостро відточеними словами. Певно, Гнатові необхідно було виговоритися.

А Андрію — почути цю історію.

Рваними, скупими фразами Гнат почав свою розповідь, і Ярчук, слухаючи, наче бачив наяву все, що відбувалося з тим, кого він колись вважав своїм названим сином.

— Тоді, сім років тому, я був ще