Магус - Володимир Костянтинович Пузій
Посланець синьйора Леандро кидає переляканий погляд на двох малюків, які сумирно сопуть, кожен у своїй колисці.
— Ще не вирішив. А в чому річ?
— Він хотів би… е-е-е… ну, мені наказали передати, що… — розпорядник нервує, хоча напевне і раніше виконував слизькі доручення свого господаря. Марудить бідаху не думка про негожість того, що йому належить озвучити, а персона магуса. Цей здатен і зі сходів спустити. Або візьме і на гідру перетворить, яку потім жоден Геракл не захоче вбивать — побридиться. Ох, ризиковане життя в довірених осіб! — Словом, синьйор Леандро, трохи поміркувавши, вирішив, що найкраще буде залишити немовлят у себе. Так би мовити, під наглядом. Чиї вони там діти, хто їхня мати, хто батько — це все, знаєте, матерії непевні, сумнівні. А немовлята — от вони, треба ж комусь за ними доглянуть.
— Синьйор Леандро вважає, що я не в змозі це зробити?
— Ну-у, не зрозумійте мене, тобто його, хибно… Все-таки ви належите до ордену законників і, наскільки я знаю…
— Дозволю собі нагадати, що саме із сиріт ми набираємо більшу частину новіціїв. І дати раду дітям ми вміємо: піклуватися і про душу, і про тіло. Щось іще синьйор Леандро звелів передати?
Розпорядник відкрив був рота, щоб сперечатися, заперечувати, впевнювати і домогтися нарешті свого, але, наштрикнувшись на крижаний погляд магуса, вирішує: та хай йому грець! Нехай сам синьйор Леандро, якщо йому так треба, йде і розмовляє із законником.
Усе це дуже яскраво відбивається на обличчі розпорядника. Він наближається до вікна, знову смикає комір, вдихає на повні груди, обертається до Оберто і розводить руками.
— Ні то й ні, месере. Щось іще передати синьйору Леандро?
— Нічого. Якщо я захочу з ним зв’язатися, ваші послуги мені не знадобляться. — Роздування щік і нічого більше, але Оберто раптом захотілося трохи побешкетувать. Напевне, передався настрій Фантина, який щойно увійшов до кімнати і побачив на столі три важкенькі мішечки з монетами.
— На все добре, — кланяється розпорядник. Він неприязно зирить на «віллана» і йде геть.
— Що робитимеш із грішми?
— Я, месере? Хех… я… — Фантин недовірливо торкається самими кінчиками пальців ближнього мішечка. Потім, поcмілішавши, бере і зважує на долоні. — Важезний! І що, це справді все моє?
— Кілька монет я візьму собі: стандартна платня за послуги і на проїзд до Ромми. Решта — твоє.
Оберто, усміхаючись, чекає реакції, хоча знає, майже напевно знає, якою вона буде. Ніякого читання думок, просто здогадався: два мішечки із трьох «віллан» зараз забере, промимривши якісь недолугі пояснення. Зійшовши рипучими сходинками, залишить «Чобіт» і вирушить у порт, в рибальське сільце, знайде там Марка, старигана Марка, Марка, якого відучора звуть Погорільцем, знайде і вручить йому обидва мішечки, і швиденько піде, бо «і так тужно, друже, а ти тут зі своїми подяками душу навпіл рвеш! Бери — і щоб відбудував все краще, ніж було, і сусідам допоможи, не скупердяйствуй, вони ж через тебе, вважай… гаразд, мовчу. Ну, бувай!» — і повертаючись на заїжджий двір Рубера Ходяги, Фантин піде повільно, бо совість його віднедавна якщо й не абсолютно чиста, то напевно чистіша, ніж кілька днів тому, перейматися завтрашнім днем непотрібно, й узагалі днинка сьогодні така, що до поквапу, діловитості душа не лежить: хочеться прошкувати, дивлячись навсебіч, розкланюючись із кожним зустрічним, підморгувати симпатичним панночкам (а несимпатичних в Альяссо споконвіку не було!); Фантин ітиме так повільно, що Оберто встигне переговорити із «голосом» Татуся Карло, віддати немовлят під опіку другої годувальниці (перша одна не справляється — воно і зрозуміло!) і навіть годинку поспати, поки обидва малюки за стінкою смокчуть молоко й, у перервах, перемовляються між собою за допомогою жестів і майже зрозумілого белькотіння.
Навіщо приходив «голос»? Попрощатися від імені Татуся. Повідомити, що дон Карлеоне ніколи не забуває про зроблені йому послуги і завжди розраховується як слід. Певна річ, замовлення синьйора Леандро рішуче відхилено, більше того, подесті недвозначно дали зрозуміти, що звертатися з такими проханнями до будь-кого з «прибиральників» Альяссо намарне, навіть небезпечно для здоров’я декотрих знатних панів. І нехай месер Оберто не бере в голову, що прийняв допомогу від такого не зовсім… як би це сказать… не зовсім звичайного партнера. Законність, може, і не дотримана, одначе вона і не порушена. А от справедливість, наскільки розуміє дон Карлеоне, відновлено. Він, месере, передовсім за справедливість! А ви?
Ще Vox larvae побажає щасливої дороги — і від себе, і від Татуся. Між іншим, що передати шановному Барбіаллі? Ні-ні, ніхто не сумнівався, що ви пам’ятаєте. Просто сьер Ріккардо хвилюється, зрозумійте його правильно. Витівки того пуеруло наче скінчилися, але ви так несподівано залишили док, що… Неодмінно зазирнете і розв’яжете це питання? Сьогодні ж, ближче до вечора? Чудово, чудово, я так і передам!
І з тим «голос» і відкланяється — натомість прийде друга годувальниця, Оберто пояснить їй що до чого… ну, про це ми уже розповіли.
А далі?
А далі буде надвечір’я, забарвлене в ніжні пастельні тони. Оберто прокинеться, дивуючись, якими химерними інколи бувають сни. Всього він не пам’ятає, тільки як колола руки і підборіддя солома і що знизу, із заднього двору (звідки «знизу»? з якого двору?…) смерділо свіжими шкірами. Він плесне із тазу в обличчя холодної води, аби остаточно струсити клоччя цього сну, — і якраз повернеться Фантин, трохи напідпитку, але — парадокс! — сумний.
— Можна з вами поговорить, месере?
— Звичайно. Щось сталося?
— Я думав… ну, про персні й усе таке. Адже ви збрехали синьйору Бенедетто, так?
— Я не сказав йому всієї правди, — спокійно погодиться Оберто. — А він може тлумачити почуте, як заманеться. Підозрюю, що синьйор Бенедетто зробив це неправильно.
— А Малімор?
— Малімор, як я і просив його, навідає нас сьогодні ближче до ночі і принесе справжні персні. Де він їх переховує, я не знаю. Тож я дійсно не брехав.
— І закон не порушували?
Магус промовчить, вдивляючись у оповиту сутінками вулицю, де ось-ось почнуть запалювати ліхтарі.
— Пам’ятаєш, ми говорили про два закони, небесний і земний? Перший завжди з нами, в наших серцях, другий…
— …написаний людьми, щоб примирити в нас дві природи. Пам’ятаю.
— Ну то цього разу я керувався серцем, даним мені від Бога, а не «серцем суспільства», створеним людьми. І тому фактично порушив декотрі з людських законів, проте не переступив інших, важливіших.
— Гадаєте, це правильно? Ну, тобто я хочу сказать, така відмовка — вона дуже зручна, еге ж? «Моє серце підказало мені, що це
