Магус - Володимир Костянтинович Пузій

— Ну, про чорта я можу пояснити, — посміхнувся Оберто. — Це був клабаутерман…

Він коротко переповів їм те, що сталося сьогодні у доці.

— Звідки ви про нього довідались?

Оберто повів плечем і почав пояснювати. Але робив він це, майже не думаючи про те, що саме говорить; думки магуса були зайняті іншим.

У міру того, як Оберто і його супутники піднімалися вуличками Нижнього Альяссо, ставало ясно, що Малімор веде їх у той самий район, де знаходиться «Стоптаний чобіт». Іще за кілька кварталів Фантин здогадався запитати в сервана, де саме живе та жінка, про яку йшлося.

— У коморі, поряд із заїжджим двором.

— Як називається двір?!

— Можеш не відповідати, — втрутився Оберто. — Розкажи краще, навіщо ти крав у господаря молоко.

Він уже зрозумів, чому ночами в «Стоптаному чоботі» вили собаки. І ще… багато чого збагнув. А якщо його здогадки з приводу молока правильні…

— Їй же треба було чимось годувати дітей! — майже ображено вигукнув Малімор.

— А купляти чи красти десь подалі ти не здогадався?

— Звичайно, здогадався, — з гордістю заявив той. — Хіба потім у цього Ходяги хоч краплинка молока пропала? Ні! Тому що… ну, словом, я знаходив для неї молоко. Йой!.. — Він раптом зупинився і з усієї сили ляснув себе долонею по лобі: — Як я міг забути! Сьогодні вранці я повинен був занести нову порцію!

— Принесеш пізніше, — заспокоїв Фантин. — Нічого ж страшного не…

— Боюсь, ти помиляєшся, — стиха мовив Оберто. — Маліморе, ну ж бо, чого чекаєш?! Біжи, спробуй переконати її, щоб зачекала ще трошки!

— Куди бігти? Ми ж уже прийшли, месере. Нам із чорного ходу, он у хвіртку.

Вони зайшли у «Стоптаний чобіт», коли сонце вже яскраво палало на небі.

Коли було вже надто пізно.

3

… надто пізно.

— Месере!.. — гукають голоси. — Ви чуєте мене, месере?

Ти чуєш. Але не поспішаєш відгукуватись — навіщо?

— Не треба кричати, юначе, — чи то із роздратуванням, чи то зі співчуттям каже хтось. — По-перше, навіть якби він і почув вас, навряд чи у нього вистачило б сил повідомити про це. По-друге, якщо він спить (що, гадаю, малоймовірно, але усе ж), ви можете його розбудити, а сон зараз піде йому на користь більше, ніж спілкування із вами. Ну і, зрештою, ви мені просто заважаєте своїми криками. Прошу вас вийти, якщо не можете стояти сумирно.

— Так, маестро, я мовчатиму. Тільки скажіть, чи є надія…

— Ви обіцяли мовчати — то й мовчіть! — тепер лікар явно розсердився.

Ні, — розумієш ти, — не на базікання Фантина, а на його запитання. І ти, і маестро надто добре знаєте відповідь на нього.

Бігти. Геть — подалі, якнайглибше, туди, де тіні минулого вже не спричиняють болю, де голоси, навіть якщо їх можна почути, — лише голоси, безликі, позбавлені будь-якого смислу… Бігти. Вони все одно не здатні звільнити тебе з тієї м’якої, затишної пастки, в яку ти занурюєшся: вони ззовні, ти — всередині, бар’єр тонкий, але нездоланний для них.

— …Справа не у пораненні, юначе. Він просто украй виснажений і втомлений. Йому необхідно виспатися… — (Але у тім-то й річ, що твій глибокий сон здатен непомітно перейти в дещо більше. У те, що триваліше і бездонніше будь-якого сну. І куди ти так прагнеш зараз потрапити).

З’являється ще один голосок, тонкий і розгублений:

— Давно це сталося?

— Надвечір, він якраз збирався у доки.

— А-а, до цього.

— Еге ж. До славдурмана чи як його там…

— Що каже лікар?

— Щоб я заткнув пельку і забирався геть, мовляв, заважаю. Як на мене, він сам не знає, що робить. А ти?

— А що я? Я — лише серван, котрому «пощастило» стати custos’ом. Зцілювати я не вмію, зрозумів!

— Може, покликати ресурджентів?

— А вони тут до чого? Він же іще не помер… а якби й… вони ж тільки через сорок днів після смерті можуть воскресити.

— То що нам робити? — в голосі Фантина бринить непідробний відчай.

— Молитися, — похмуро зронює Малімор. — Більше ти нічим йому не зарадиш. Скажи краще, як там діти?

— Та як… Вередували весь вечір, я їх доручив годувальниці. Що вона тільки не робила — і заколисувала, і казки розповідала, і годувала… Ну, наче вже поснули.

— Можна я погляну?

— Ходім.

Вони йдуть, клацають двері. Маестро лікар також уже пішов, давно здався, сказав покликати, коли щось зміниться, і зійшов «провітритися та перекусити, якщо потрібно, я буду внизу», він зараз потягує вино за одним зі столів у загальній залі і киває Руберу Ходязі: «Так-так, ви маєте рацію, це не можна залишати безкарним: отак запросто, на вулиці підстрелити ні в чому не винну людину, ви маєте рацію…» Ти відчуваєш запах поту, втоми і страху, що пацієнт помре і в цьому потім звинуватять лікаря; вдома знову холоне неторкана вечеря, а ображена дружина буде «все розуміти», але ображатиметься цілий день чи навіть три. Мабуть, він не даремно хвилюється. Його дійсно можуть звинуватити, і дружина дійсно ображатиметься. Але ти нічим не можеш йому допомогти.

І він тобі — теж нічим.

…Помирати боляче, розумієш ти. Ні-ні, йдеться не про фізичний біль, а про прив’язаності; тонкі-тонкі нитки, що міцніші ланцюгів, вони протягнуті від тебе навсебіч, ти — павук у центрі павутиння, але ти ж — маріонетка в чужих руках; у Його руках, поступово ти позбавляєшся від них, одну за одною рвеш, і — так! — це пекельно боляче.

Не менш боляче виявити раптом, що твої уявлення про світ, твій панцир («шкаралупа», синьйоре Аральдо, ви мали рацію, «шкаралупа»!) — неповноцінні, уражені тріщинами, твої «добре» і «погано» мають найдрібніший, недоступний для ока ґандж, який, утім, робить свою чорну справу: ти знаєш про нього і вже не можеш щоденно і щогодинно ставати до бою — меч випадає з рук, сумніви, наче отрута misericordia, проникають у кров, у саму твою сутність — і навіть знаючи, що зброя ворогів ще більш занепащена і неміцна, ти відступаєш, здаєшся, визнаєш свою поразку (бо це — поразка, Господи!); ти уже не намагаєшся по крихті зібрати розвалений обладунок, але зриваєш його з себе — із кров’ю, з м’ясом, із відчайдушним «Нехай так!» того, хто йде на ешафот, свій меч ти встромлюєш у самого себе — і приймаєш біль як вищу міру покарання, як неминуче зло, яке ти вже обрав, бо misericordia — не для всіх, тобі вона недоступна, терпи, розкрийся в останній відчайдушній атаці на власні помилки і хибні думки, прийми з гідністю, що належить, іди цим шляхом до кінця, нехай