Сильмариліон - Джон Рональд Руел Толкін

й кажу, що легендарний «Сильмариліон» — незвичай­ний і своєю неантропоцентричністю відрізняється від усіх відомих мені творів такого штибу. Центр бачення й інтересів зміщено від людей до «ельфів». Однак прихід людей неминучий: зрештою, автор і читацька аудиторія, на яку він сподівається, — теж люди, а отже, входження в оповіді самих людей (не видозмінених чи частково репрезентованих, як-от ельфи, гноми, гобіти й ін.) обов’язкове. Та все одно вони — це запізнілі прибульці й, попри те, що їхня значущість дедалі зростає, залишаються другорядними, а не головними.

Космогонія передбачає падіння — падіння Ангелів, скажімо так. Утім, воно, звісно, цілком відмінне від цього процесу в християнсько­му міфі. Ці сказання «нові», вони не походять прямо від інших міфів і легенд, але в них неодмінно знайдеться чимало широковідомих ста­родавніх мотивів або елементів. Зрештою, легенди та міфи, як на мене, складаються головно з «правди», бо, дійсно, колись давно певні істи­ни та способи їхнього тлумачення вже було відкрито, і вони мусять десь виринати повторно, бо ж тільки в такий спосіб можна зрозу­міти її (правди) перспективи на сучасному етапі. «Легенда» немож­лива без падіння, — всі легенди так чи інак розповідають саме про це — принаймні для таких людських умів, які ми знаємо і маємо.

Отже, продовжуємо. Ельфи зазнають падіння ще до того, як їхню «історію» було овіяно легендами. (Про перше падіння людей із уже пояснених причин ніде не розповідається, — люди з’являються тільки тоді, коли воно відходить у далеке минуле і жива лише чутка про те, що колись вони ненадовго скорилися впливу Ворога і що декотрі згодом розкаялись.) У головній частині переказу — власне «Сильмариліоні» — мовлено про падіння найобдарованішого роду ельфів, їхнє вигнання з Валінору (такого собі Раю, Божественної оселі) на далекому Заході, про повторний вступ на терени Середзем’я (краю, де вони народилися), що тривалий час перебувало під верховенством Ворога, та про боротьбу з ним — із видимо втіленою владою Зла. Сказання набуло такої назви через те, що всі події згруповано довкола долі та значення Сильмарилів («сяйва чистого світла»), або Первісних Коштовностей. Суб-творча функція ельфів набуває символічного значення завдяки виготовленню цих коштов­ностей, однак Сильмарили — це не просто прекрасні речі. Було ще і Світло. Світло Валінору, що стало видиме у Двох Деревах, зі Срібла та Золота[4]. Лють Ворога знищила їх, і Валінор поринув у темряву, проте перед остаточною загибеллю Дерева породили світло Сонця та Місяця. (Помітною відмінністю цих легенд од більшості інших є те, що Сонце в них виведено не божественним символом, а чимось другорядним, та і «світло Сонця» (світ під сонцем) стає висловом на позначення світу, який зазнав падіння, а також зрушеного, недо­сконалого, видіння.)

Проте найвидатніший ельфійський ремісник (Феанор) замкнув Світло Валінору в трьох верховних коштовностях — Сильмарилах — іще до того, як Дерева були споганені чи знищені. Тож їхнє світло жило звідтоді лише в цих каменях. Падіння ж ельфів стається через влас­ницьке ставлення до цих коштовностей Феанора та сімох його синів. Ворог захоплює коштовності й, прикрасивши ними Залізну Корону, пильно стереже у своїй неприступній твердині. Сини Феанора дають жахливу та блюзнірську обітницю бути ворогами і мститись усім і кожному (навіть богам), хто наважиться заявити про свою причет­ність до Сильмарилів чи про право на них. Вони підбурюють більшість свого роду повстати проти богів, полишають рай і виступають на без­надійну війну з Ворогом. Першим «плодом» їхнього падіння стає війна в Раю, братовбивство між ельфами, яке разом із лихою обітницею не­відступно супроводжує всі подальші геройські вчинки, спричиняючи віроломства та нівелюючи перемоги. «Сильмариліон» — це історія Війни ельфів-вигнанців із Ворогом, війни, що точиться на Північно­му Заході світу (Середзем’я). У цій історії задокументовано кілька опо­відей про звитяги і трагедії, проте завершується вона катастрофою та проминанням Стародавнього Світу, світу тривалої Першої Епохи. Ельфи віднаходять коштовності (завдяки вирішальному втручанню богів) тільки для того, щоби знов — і вже навіки — втратити їх: одну поглинуло море, другу — надра землі, а третя стала зорею не­бесною. Цей збірник легенд завершується видивом кінця світу, його зруйнуванням і новостворенням, а також віднайденням Сильмарилів і «досонячного світла» після вирішальної битви. Це видиво своєю появою найбільше завдячує давньоскандинавській візії Раґнарока, хоча не дуже до неї подібне.

Що менш міфічними та більш схожими на оповідання і романи стають історії, то міцніше в них уростають люди. Здебільшого це «добрі люди» — роди та їхні очільники, котрі, відмовившись слу­жити Злу й зачувши поголос про Богів Заходу та Високих ельфів, рушають на захід і зустрічаються з ельфами-вигнанцями в розпал згаданої війни. То головно люди з Трьох Домів Отців Людей, чиї ватажки стали союзниками ельфійських володарів. Зустріч людей і ельфів провіщає історію пізніших Епох і часто повторювану надалі думку про те, що в людях (таких, якими вони є тепер) є трохи ельфійської крові та спадковості, а людське мистецтво і поезія значною мірою залежать саме від цього чи видозмінюються під оцим впли­вом[5]. Наприклад, маємо два шлюби між смертними й ельфами, і на­щадки обох згодом сходяться в роду Еаренділа, представленому Елрондом Напівельфом, якого бачимо на сторінках усіх історій, ба навіть «Гобіта». Основним і найбільш деталізованим оповіданням у «Сильмариліоні» є переказ про Берена й ельфійську діву Лутіен. Тут, окрім іншого, ми натрапляємо на перший приклад мотиву, який уже в «Гобіті» стане провідним: велику політику світової історії, «коле­са світу» обертають зазвичай не Володарі та Правителі, навіть не боги, а позірно незначущі й слабкі істоти — завдяки таємничому життю у творенні й участі не звіданої ніким, окрім Єдиного, муд­рості, що полягає у втручанні Дітей Божих у Драму. Саме Беренові — смертному вигнанцю — вдається (з допомогою Лутіен — звичайнісінької діви, хоч і королівської крові) досягти того, перед чим відступили всі армії та воїни: він пробирається у твердиню Во­рога і вириває один Сильмарил із Залізної Корони. Так Берен доби­вається руки Лутіен, і так постає перший шлюб смертного та не­вмирущої.

Властиво, ця героїчно-казково-романтична розповідь (на мою думку, прекрасна та чарівна) цілком сприйнятна сама собою, бо вима­гає тільки загального, несистематизованого знання передісторії. Про­те вона є також фундаментальною ланкою в циклі й тому поза пев­ним місцем у ньому втрачає повноту багатозначності. Адже захоплення Сильмарила — величезна перемога — призводить до катастрофи. Обітниця синів Феанора починає діяти, і пожадливе бажання заволо­діти коштовністю призводить усі ельфійські королівства до руйнації.

Є також інші оповіді, однаково детальні у трактуванні й одна­ково незалежні, хоч і