Сильмариліон - Джон Рональд Руел Толкін

Вони поставали в моїй голові як «даність», виникали окремішньо, а вже потім міцнішали зв’язки між ними. Захоплива праця, хоч і з частими перервами (особливо з огляду на те, що мій розум, навіть одцалившись від наполегливих життєвих потреб, усе одно линув до іншого полюсу та виснажувався лінгвіс­тичними шуканнями). Відтак у мене завжди було враження, ніби я аж ніяк не «винаходжу» нове, а просто фіксую на папері вже суще «там», десь.

Звісно, я створив і написав багато різних речей (особливо для власних дітей). Деякі з них не вклались у канву цієї розгалуженої розвиненої теми, бо були докорінно відмінними: наприклад, «Лис­ток пана Дрібнички» та «Фермер Джайлз» — оті два твори, які тільки й було видано. «Гобіт», значно життєвіший за своєю суттю, з’явився цілком незалежно: я, починаючи його писати, і не уявляв, що він стане частиною загальної концепції. Проте цей твір із його тяжінням до земного та входженням у спільну «історію» несподіва­но виявився завершальним складником усієї цілості. Як високі Ле­генди про витоки сприймаються ніби крізь призму ельфійського розуму, так серединна гобітівська оповідка виражає, властиво, людське бачення тих подій; остання ж оповідь гармонізує їх.

Я не люблю Алегорії — свідомої навмисної алегорії, — та все ж будь-яке намагання пояснити зміст міфу чи казки неминуче зводить­ся до мовних алегорій. (І, звісно, що «життєвіша» історія, то вона краще надається до алегоричних інтерпретацій; натомість щонай­краща зумисна алегорія, цілком імовірно, перетворюється на зви­чайнісіньку історію.) Так чи інак, а в усіх цих текстах[2] ідеться про Падіння, Смертність і Машину. Зв’язок із Падінням неминучий, але цей мотив обіграно в кількох варіаціях. Зв’язок зі Смертністю по­стає з огляду на те, як вона впливає на мистецтво та бажання творення (чи краще сказати: суб-творення), яке нібито не виконує жодних біологічних функцій і відсторонене від задоволення потреб простого біологічного життя, що з ним воно в нашому світі зазвичай перебуває у стані боротьби. Це бажання путами пристрасної любові прив’язане до реального первинного світу й, отже, пронизане чут­тям смертності, а відтак невдоволенням нею. У ньому закладено безліч можливостей для «Падіння». Це бажання, привласнюючи створене «власноручно», може трансформуватись у бажання воло­діти; суб-творець захоче бути Володарем і Богом власного приват­ного творення. Він повстане проти законів Творця, особливо проти смертності. І те, й інше (разом чи окремо) породить жадання Влади, щоби якомога швидше здобути бажане, — себто приведе до Маши­ни (чи Магії). Під останнім я розумію будь-яке використання зовніш­ніх проектів або механізмів (апаратів) замість розвитку природних внутрішніх здібностей чи талантів, а навіть використання цих талан­тів із негідною метою — домінувати: трамбуючи, мов бульдозером, реальний світ або накидаючи свої бажання іншим. Машина — це наша осучаснена, очевидна форма домінування, доволі близько спо­ріднена з Магією, хоча цього зазвичай не визнають.

Я зумисне не послуговувався словом «магія», змусивши на­томість ельфійську Королеву Ґаладріель напучувати гобітів щодо того, що вони надто безладно вживають це слово, окреслюючи ним задуми та дії як Ворога, так і ельфів. Не послуговувався тому, що не­має жодного слова, яке підкреслило би різницю між тими «магіями» (позаяк у всіх людських легендах — така сама плутанина).

Проте ельфи (в моїх оповідях) існують саме для того, щоби про­демонструвати цю різницю. їхня «магія» — це Мистецтво, позбав­лене багатьох обмежень, притаманних людському: воно легше, винахідливіше, більш довершене (точна відповідність між результа­том і уявленням про нього). Тут метою є саме Мистецтво, а не Вла­да; суб-творенння, а не домінування і тиранічне реформування Світобудови. «Ельфи» — «безсмертні», принаймні за мірками цьо­го світу, а тому переймаються радше жалями та ваготами часового безсмертя і зміною, ніж смертю. Ворог же в кожній зі своїх подоб завж­ди цілком «природно» переймається абсолютним Домінуванням, як і належить Володареві магії та машин. Тільки от біда: страхітливе зло може прорости і проростає з позірно доброго кореня (бажання бути корисним світові й іншим[3]) — швидко та відповідно до корисливих намірів, — а це доволі поширений мотив.

Цикли починаються космогонічним міфом: «Музикою айнурів». У ньому показано Бога та валарів (тобто сили, англізовані як боги). Останні, можна сказати, уподібнюються ангельським силам, чия функція полягає в тому, щоби виконувати доручені повноваження у своїх сферах (у правлінні та керуванні, а не у світобудові, творенні чи перетворенні). Вони «божественні», тобто первинно були «зовні» й існували «ще до» створення світу. їхні сила та мудрість породжені Знанням космогонічної драми, яку вони спершу сприй­мали саме як драму (подібно до того, як ми сприймаємо складену кимсь іншим оповідку), а вже згодом — як «реальність». З погляду суто розповідних прийомів тут мені, звісно, залежало на тому, щоби вигадати істот, котрі красою, могутністю і величчю могли би до­рівнятися «богам» вищої міфології та до яких, окрім того, прихиль­но поставився би той, хто (якщо говорити прямо) вірить у Святу Трійцю.

Далі розповідь хутко переходить до «Історії ельфів», або власне «Сильмариліона», до світу, яким сприймаємо його ми, хоча, звісно, видозміненого в напівміфічний спосіб: тут ідеться про розумних пер­соніфікованих створінь, котрі більш-менш надаються до порівняння з нами. Знання Світобудівничої Драми виявилося неповним: непов­ним у кожного окремого «бога» і неповним, навіть якби можна було злити воєдино знання цілого пантеону. Адже (почасти, щоби відшко­дувати збитки, яких завдав бунтівний Мелкор, почасти ж задля вивершення з граничною майстерністю всього, аж до найменших дрібниць) Творець не відкрив усього. Сотворения та вдача Дітей Бога — ось дві основні загадки. Богам було відомо лише те, що вони прийдуть, кожні у призначений їм час. Таким чином, Діти Бога від початку пов’язані та споріднені, проте й від початку різні. Вони та­кож є чимось абсолютно «інакшим» порівняно з богами, бо ті не брали участі в їхньому творенні, а відтак стають об’єктом їхнього особливого жадання та любові. Ідеться про Первородних, ельфів, і Послідовників — людей. Судьба ельфів — безсмертя, любов до краси світу, доведення її до повного розквіту власною витонченістю і дос­коналістю, тривання до її скону, повернення навіть після «загибелі»; а ще, по приході Послідовників, навчання їх, прокладання для них шляху та поступове «згасання», разом із тим як Послідовники рос­тимуть і вбиратимуть життя, що породило й одних, і других. Судь­ба (чи Дар) людей — смертність, незалежність од кіл світу. І позаяк увесь цикл написано, так би мовити, з погляду ельфів, то смерт­ність — не фантастичне явище, а Божа таємниця, про яку відомо лише те, що «замисел Божий приховано від людей». Смертність — причина смутку та заздрості безсмертних ельфів.

Отож-бо я