Сильмариліон - Джон Рональд Руел Толкін

знав музику свою, то вони чи­мало довідалися про те, що минуло, що є і що постане, і лише кілька речей утаєно було від них. Але ні поокремо, ні спільно зібравшись айнури не здатні побачити всього; бо тільки Еру єдиному відоме майбутнє, бо в кожну епоху з’являється щось нове та непередбачене, без коріння в минулому. І сталося так, що у видиві Світу, яке поставало перед ними, айнури угледіли те, що зродилося не з їхніх думок. Так вони з поди­вом помітили прихід Дітей Ілуватара й оселю, їм уготовану; і зрозуміли, що, трудячись над музикою, брали участь у приго­туванні цієї оселі, хоч і не відали, що музика їхня призначена ще для чогось, окрім як бути прекрасною. Бо Дітей Ілуватара лише він єдиний замислив, і народилися вони разом із третьою темою. У першій же, яку запропонував Еру, їх іще не було, тому жоден із айнурів не причетний до їхнього сотворення. Відтак, угледівши Дітей, айнури полюбили їх — особливо за цілковиту відмінність, дивність і волю, за те, що в них відобразилася нова грань духу Ілуватара та відкрилася ще якась часточка його мудрості, яку за інших обставин не пізнали би навіть вони.

А Діти Ілуватара — то ельфи і люди, Первородні та По­слідовники. Обираючи серед усіх пишнот Світу, величних чертогів, просторів і коловоротних світил, Ілуватар оселив їх у Глибинах Часу поміж незчисленних зірок. І ця оселя — для тих, хто зважає лише на велич айнурів, а не на їхню по­диву гідну вимогливість, або для тих, хто бере до уваги лише незмірні простори Світу, що їх ненастанно формують айну­ри, а не на ретельну точність, із якою вони облаштовують його зсередини, — могла би видатися маленькою; хоч, аби уявити все вповні, їм слід було б узяти цілу поверхню Арди за основу опори і так зводити її доти, доки шпиль вершини став би тоншим за голку. Та коли айнури узріли у видінні цю оселю й побачили, як там з’являються Діти Ілуватара, то думки і бажання наймогутніших звернулися до того місця. І головним поміж ними був Мелкор, так само як на почат­ку він був найвеличнішим айнуром, котрий брав участь у творенні Музики. Він удавав (попервах навіть перед самим собою), наче бажає податися туди, щоб облаштувати домів­ку на благо Дітей Ілуватара, долаючи веремії спеки та хо­лоду, які через нього сталися. Одначе насправді замислив Мелкор підкорити своїй волі ельфів і людей, адже заздрив дарам, якими Ілуватар обіцяв наділити їх, і хотів сам володіти підданими та слугами, іменуватися Володарем і панувати над іншими.

Але й решта айнурів дивилася на цю оселю, розташовану на безмежних просторах Світу, що її ельфи називають Ардою — Землею. І серця їхні втішалися світлом, і очі їхні, угле­дівши розмаїття кольорів, сповнювалися радістю, а рев моря змушував почувати щемливий неспокій. І поглядам їхнім відкрилися вітри та повітря, речовини, з яких було створено Арду: залізо, камінь, срібло та золото і ще чимало багатств — і з усього цього вода заслужила найбільшої похвали. Елдари кажуть, що у воді животрепетна луна Музики айнурів і по­нині бринить відчутніше, ніж деінде на цій Землі; й багато Дітей Ілуватара досі чують непогамовні голоси Моря, хоч і не цілком розуміють, до чого дослухаються.

І от до води звернув свої помисли той айнур, котрого ельфи звуть Улмо і котрого Ілуватар навчив найкраще розу­мітися на музиці. На повітря та вітри зважив Манве, найблагородніший із айнурів. Про структуру Землі подумав Ауле, якому Ілуватар дав знання й уміння ледве чи менші, ніж Мелкорові; проте насолоду і гордість Ауле черпає з подвиж­ництва творення, зі створеної речі, а не з власництва чи пану­вання; тому роздає, а не нагромаджує і, звільнений од турбот, щоразу береться за нову роботу.

І заговорив Ілуватар до Улмо, і мовив:

—   Чи бачиш ти, як отут, у цьому маленькому володінні у Глибинах Часу, Мелкор пішов війною на твій уділ? Він на­слав лютий холод незмірний, але не знищив краси твоїх во­дограїв, ані чистоти твоїх ставків. Узри сніг і вправну роботу морозу! Мелкор вигадав спеку та нестримний вогонь, але не висушив твоїх творінь, ані притлумив дорешти музики моря. Узри-бо висоту і пишноту хмар та вічнозмінні тумани; почуй, як дош шурхотить по Землі! Ті хмари мистецтво твоє набли­жають до Манве, друга твого улюбленого.

Тоді відказав Улмо:

—   Воістину, Вода нині чарівніша, ніж уявлялася серцю моєму, бо не моя потаємна думка породила сніжинку і не в моїй музиці було закладено шурхіт дощу. Я линутиму до Ман­ве, щоби разом із ним вічно творити мелодії тобі на втіху!

І Манве, й Улмо від початку стали союзниками та найвірніше служили промислу Ілуватара.

Та не встиг Улмо договорити, не встигли айнури надиви­тися на видіння, як воно зникло й заховалося від їхніх погля­дів; і здалося їм, що тієї миті відкрилося щось нове — Тем­рява, яку раніше вони відали тільки в думках. Однак краса видіння зачарувала айнурів, і вони заглибились у розгортання Світу, який там починав своє буття, і думи їхні сповнилися ним; попри те, що видиво зникло, історія не завершилась і не замкнулися кола часу. І дехто стверджував, ніби видива не стало якраз перед утвердженням Панування Людей і занепа­дом Первородних; тому-то, хоч Музика охоплювала все, валари не побачили на власні очі Пізніших Епох, або кінця Світу.

Занепокоїлись айнури; проте Ілуватар звернувся до них, мовивши:

—   Знаю я прагнення ваше, щоб усе побачене сталося на­справді, а не лише в думках; так само, як і ви постали, але й дещо по-іншому. Тому я кажу: Еа! Нехай Буде так! І пошлю я Пломінь Незнищенний у Порожнечу, і буде він у серці Світу, і Буде Світ; і ті з вас, хто забажає, зможуть зійти туди.

І раптом айнури угледіли вдалині світло, схоже на хмару із живим огненним серцем; і зрозуміли вони, що то не прос­то видіння, що Ілуватар сотворив дещо нове: Еа — Світ, що Існує.

Отак і повелося, що декотрі айнури досі живуть обіч Ілуватара поза межами Світу; інші ж, і серед них найвеличніші та найясніші, з дозволу Ілуватара спустились у Світ. Але, чи то за велінням Єдиного, чи за покликом любові, силам ай­нурів звідтоді й надалі належало ввійти у Світ і обмежитися ним, і пробувати в ньому довіку, аж поки він стане заверше­ним, так що життя айнурів і Світу нерозривно сплелись. І тому наречено їх валарами, Силами Світу.

Однак, увійшовши