Сильмариліон - Джон Рональд Руел Толкін

Оригінальний лист загубився, проте Мілтон Волдмен зберіг його машинописний текст і надіслав копію моєму батькові, — саме за цією копією частину епістоли було надруковано в «Листах Дж. Р. Р. Толкіна» (1981 р.), №131. Текст, наведений у цій книзі, — передрук із «Листів» (с. 143—157) із деякими незначними виправ­леннями та пропуском кількох посилань. У машинописній копії було чимало помилок, особливо в назвах; однак більшість із них виправив іще батько. Та й він не догледів дещо на сторінці XVIII в реченні: «Властиво, не було нічого поганого в тому, що вони зали­шились усупереч пораді, все ще сумуючи зі смертними землями, де діялися їхні давні героїчні вчинки». Тут друкарка, безперечно, про­пустила деякі слова з рукопису, а крім того, ймовірно, неправиль­но прочитала наведені вище.

Я усунув кілька помилок у тексті й у покажчику, яким донині вдавалося, так би мовити, уникати корекції в інших твердообкладинкових (і тільки) виданнях «Сильмариліона». Найсуттєвіші з-поміж них стосувалися порядкової нумерації декотрих правителів Нуменору (щодо пояснення цих помилок і обставин їх виникнення див. «Незавершені оповіді» (1980 р.), с. 226, примітка II, а також «Наро­ди Середзем’я» (1996 р.), с. 154, § 31).

Крістофер Толкін 1999

З ЛИСТА ДЖ. P. Р. ТОЛКІНА ДО МІЛТОНА ВОЛДМЕНА ВІД 1951 РОКУ

Любий Мілтоне,

Ти просив написати короткий нарис про тексти, які стосуються мого вигаданого світу. Тут важко сказати щось не переборщивши: спроба написати бодай кілька слів викликає хвилю захвату, егоїст і митець в одній особі прагне розповісти, з чого те все постало, який той світ і що (на його погляд) він означає або що автор намагається зобразити. Ось що Ти накликав на себе, та я додам лише короткий виклад їхнього змісту — якраз те (мабуть), що вдовольнить Твою цікавість, із чого Тобі буде користь і на що стане часу.

Щодо часу появи, розвитку та композиції, то все це почалося разом зі мною — і ледве чи вельми цікавить іще когось. Тобто я не пригадую такого дня, коли би не вибудовував цього світу. Чимало дітей створює або принаймні починає створювати власні вигадані мови. Я ж захопився цим, відколи навчився писати, й ніколи не зра­джував це своє захоплення. Та, звісно, ставши професійним філоло­гом (зацікавленим, передусім, лінгвістичною естетикою), змінив смаки, вдосконалив теоретичні знання та, напевно, практичну май­стерність. Тепер мої твори ґрунтуються на зв’язку мов (здебільшого лише схематично накиданих). В уста істот, котрих я англійською хибно назвав ельфами, вкладено дві споріднені майже довершені мови, кожна з яких має свою історію та науково виведені, зі спільного походження, форми, які репрезентують два різні боки моїх лінгвіс­тичних смаків. Оці мови і породили практично всі власні назви, які є в моїх легендах. Це, гадаю, надає номенклатурі певної знаковості (зв’язності, узгодженості лінгвістичного стилю й ілюзорної історич­ності), якої суттєво бракує іншим спорідненим творам. Не всі, втім, сприймуть це так само серйозно, як я, бо надміру гостра чутливість до таких речей — то моє прокляття.

Крім мов, іще однією першорядною моєю пристрастю були ab initio міфи (не алегорії!) та казки, а понад усе — героїчні легенди на межі вигадки й історії, яких у світі (доступному мені) не набе­реться вдосталь, аби вгамувати мій апетит. Лише коли я став сту­дентом, розум і досвід допомогли мені збагнути, що ті захоплення не є різними, як протилежні полюси наук і небилиць, а нерозривно пов’язані. Утім, я не «фахівець»[1] у питаннях міфів і казок, адже завж­ди (наскільки пригадую) шукав у них вихідного матеріалу, певних інтонацій і мелодій, а не просто знання. Також — і, сподіваюся, це не прозвучить безглуздо — мене віддавна гнітила бідність моєї улюб­леної країни: вона не має власних переказів (вирощених на її мові та ґрунті), принаймні вони не тієї якості, яку я шукав і знайшов (як скла­дову частину) в чужоземних легендах. Є міфи грецькі та кельтські, є лицарські романи, є легенди германські, скандинавські та фінські (вони глибоко вразили мене); і жодної англійської, за винятком хіба що доведених до убозтва текстів із дешевих видань народних казок. Звісно, Артурівський світ нікуди не зник, а проте він, хай який пе­реконливий, усе ж не вповні акліматизований і асоціюється радше з територією Британії, а не Англії, не заповнюючи нішу, яку я вважаю порожньою. З одного боку, це надто бурхлива, фантастична, непо­слідовна та шаблонна «феєрія». З іншого, суттєвішого, боку, — тут, вочевидь, не обійшлося без впливу християнської релігії.

З певних причин, про які не хочу говорити зараз детально, це здається мені фатальним. Казки та міфи, як і решта творів мистецт­ва, повинні відображати й у, так би мовити, екстрагованому вигляді містити елементи моралі та релігійної істини (або ж помилковості), проте аж ніяк не висвітлювати їх надто чітко, тим паче у формі, в якій вони існують у первинному «реальному» світі. (Звісно, я кажу про нинішню ситуацію, а не про стародавні язичницькі, дохристи­янські, часи. І не повторюватиму тут раніше написаного в есеї, який Ти читав.)

Не смійся! Колись давно (відтоді я поступово спустився на зем­лю) мені заманулося створити основну частину більш-менш цілісної легенди, яка від опису космогонії поволі переходила б у романтичну казкову історію, де більше ґрунтувалося би на меншому, дотичному до землі, а менше збагачувалося би з широкого тла. їй би добре па­сувала проста присвята: Англії, моїй Батьківщині. їй були би при­таманні доволі спокійні й чисті інтонації та мелодії, що їх я прагнув знайти, вона би викликала спомин про нашу «атмосферу» (про по­вітря та ґрунт Північного Заходу, себто Британії та сусідніх частин Європи, а не про італійські, егейські чи тим паче східні краї). На до­дачу до прозорої, ледве вловної (якби мені вдалося цього досягнути) краси, яку дехто називає кельтською (втім, вона нечасто трапляється у справжніх кельтських речах), ота легенда була би «високою», звіль­неною від очевидності й гідною зрілого духу землі, віддавна зануреної в поезію. Деякі великі оповіді я б описав детально, та більшість на­кидав би тільки у вигляді схем, загальними рисами. Цикли поєдну­валися б у величну цілісність, однак давали би свободу дії іншим умам і рукам, які володіють фарбами, музикою, драмою. Абсурд.

Звісно, такий самовпевнений задум не виник на рівному місці. Спочатку були сюжети.