Стрілець. Темна вежа І - Стівен Кінг

Та провидиця мовчала. Жодного поруху — ні сексуального, ні якогось іншого.

Він підійшов до вівтаря і на хвилю завагався. Спробувати мислити логічно в цю мить — марна річ. Зуби в роті були наче чужі: маленькі надгробки, посаджені в рожеву сиру землю. Світ переповнювало світло, надмірне світло. Стрілець виліз на вівтар і ліг обличчям до неба. Його розум перетворився на хащі, де росли екзотичні рослини-думки, яких він раніше ніколи не бачив, ба навіть не підозрював про їхнє існування, — вербові джунглі, що з усіх боків обступали мескалінове джерело. Небо стало водою, і він завис над нею. Від цієї думки накотило відчуття карколомного запаморочення, але й воно здавалося якимось далеким і неважливим.

Згадався рядок зі старовинного вірша, та цього разу не дитячого. Його мати з острахом ставилася до дурману й необхідності його вживати (так само як боялася Корта і його звички лупцювати хлопців). Цю поезію склав народ манні з північних пустельних країв. Ще й досі там, серед машин, що вже не працювали (а коли працювали, то час від часу пожирали людей), мешкав один клан. Рядки напливали знову й знову, нагадуючи йому (без жодного зв’язку з попередніми думками — так було завжди, коли діяв мескалін) про снігопад у кулі, яку він мав у дитинстві. Містичні й напівказкові рядки:

Межа людей там проляга,

То крапля пекла, дотик зла…

Крізь гілля дерев, що нависали над вівтарем, виднілися обличчя. Відчуваючи якийсь відсторонений захват, стрілець дивився на них: ось дракон, зелений, звивистий. Ось дріада, німфа дерева, манить його руками-гіллям, ось живий череп, вкритий слизом. Обличчя. Обличчя.

Раптом трава на галявині зашелестіла й пригнулася до землі.

Я йду.

Я йду.

Його плоть відчула слабке збурення. «Як далеко я зайшов, — подумав стрілець. — Колись лежав із Сюзанною в м’якій траві на схилах Крутояру, а тепер докотився до цього».

Вона притисла його своєю вагою. Тіло, створене з вітру, груди — з пахучого жасмину, рожі й жимолості.

— Виголошуй своє пророцтво, — сказав він. — Повідай мені все, що я маю знати. — У роті відчувався металевий присмак.

Зітхання. Тихий плач. Геніталії стрільця набрякли й затверділи. Угорі, за обличчями, що прозирали крізь листя, він бачив гори — жорсткі, брутальні, гострі, неначе зуби.

Її тіло почало рухатися на ньому, боротися з ним. Він відчув, що руки самі складаються в кулаки. Вона послала йому видиво Сюзанни. Це Сюзанна лежала на ньому, прекрасна Сюзанна Дельґадо, що чекає на нього в покинутій хижці каменяра на схилах Крутояру, розпустивши волосся, аби воно вільно падало на спину й плечі. Він труснув головою, намагаючись прогнати марево, але її обличчя не зникло.

Жасмин, рожа, жимолость, пахуче старе сіно… аромат кохання. Кохай мене.

— Виголошуй своє пророцтво, — повторив він. — Я хочу почути істину.

«Будь ласка, — благала провидиця. — Не будь таким холодним. Тут завжди так холодно…»

Руки торкаються його плоті, гладять її, запалюючи всередині вогонь. Тягнуть його. Підігрівають. Пахуча чорна щілина. Волога й тепла…

Ні. Сухо. Холодно. Стерильно.

Зглянься, стрільцю. О, благаю, мені потрібна твоя ласка! Будь же милостивий!

Чи ж ти зглянулася б над хлопчиком?

Над яким хлопчиком? Я не знаю ніякого хлопчика. Мені потрібні зовсім не хлопчики. О, благаю тебе!

Жасмин, рожа, жимолость. Пахуче старе сіно, ледь відчутний аромат літньої конюшини. Масло, злите зі старовинних урн. Бунтівна плоть.

— Тільки після того, як почую від тебе пророцтво. Якщо воно буде корисним, — сказав він.

Ні, зараз! Прошу тебе, зараз!

Він розкрив свій розум, розум, що заперечував будь-які емоції, протиставляючи себе їм. Нависле над ним тіло заклякло, і з нього вирвався крик. У голові, між скронями, на короткий час зав’язалася запекла боротьба за перетягування каната — його розум був линвою, сірою мотузкою, з якої стирчали нитки. На довгу мить запала тиша, лише ледь чутне дихання стрільця й легкий вітерець, від якого зелені обличчя на деревах ворушилися, підморгували й кривилися. Жодна пташка не співала.

Її хватка ослабла. І знову до його вух долинув плач. Треба діяти швидко, інакше вона піде. Залишитися зараз означало для неї охлянути, можливо, навіть загинути. Він уже відчував, що вона охолола й прагне покинути кружало з каменів. Вітер ворушив траву, утворюючи на її поверхні спотворені візерунки.

— Пророцтво, — сказав він, а потім ще суворіше: — Істину.

Схлипування, втомлене зітхання. Він мало не поступився її благанням і не дав їй те, чого вона прагнула… якби не згадка про Джейка. Прийди стрілець минулої ночі на хвилину пізніше — і він знайшов би Джейка мертвим чи божевільним.

Якщо так, то спи.

— Ні.

Тоді занурся в напівсон.

Її вимога таїла в собі загрозу, але, мабуть, без цього годі було обійтися. Стрілець підвів очі до крон дерев, де ховалися обличчя. Задля його втіхи там влаштували спектакль. Світи виникали і руйнувалися перед його очима. На блискучих пісках зводилися цілі імперії, де віковічні машини-титани ні на мить не припиняли свою маніакальну електронну працю. Імперії занепадали, вмирали, знову відроджувалися. Колеса крутилися тихо, наче рідина перетікала, та потім вповільнювали свій рух, починали скрипіти, скреготати і зрештою зупинялися навіки. Під темними небесами, на яких мерехтіли холодні діаманти зірок, пісок засипав сталеві водостічні жолоби на вулицях, що концентричними колами розходилися від центру міста. І всі ці картини розвіював слабнучий вітер змін, що приносив із собою запах кориці — аромат кінця жовтня. Стрілець став свідком того,