Стрілець. Темна вежа І - Стівен Кінг

«Нннннннннн…»

Він витяг обидва револьвери з кобури й, тримаючи їх напоготові, люто вдивлявся у загадкову темряву вербового гаю. Останні відблиски багаття танцювали в зіницях, від чого очі здавалися бійницями, охопленими червоним полум’ям.

«Нннннннннн…»

Джейк.

Стрілець підвівся й кинувся бігти. У яскравому сяйві місяця, що вже зійшов, він бачив, куди ведуть хлопчикові сліди на вкритій росою траві. Пірнувши під гілля перших верб і здіймаючи бризки води, він перейшов струмок і ступив ногою на протилежний берег, але послизнувся на мокрому ґрунті. Навіть зараз його тіло насолоджувалося цією вологою, смакувало її. Вербове віття шмагало його по обличчю. Тут дерева росли густіше, і з-за них не було видно місяця. Могутні стовбури виростали на його шляху, як похилі тіні. Трава вже доходила стрільцеві до колін і пестила йому ноги, наче благаючи стишити крок, бо ж така прохолода стоїть навкруги, що нею гріх не насолодитися. «Зазнай втіхи від життя», — шепотіла вона. Напівзогниле сухе гілля тягнулося йому до гомілок і cojones[7]. Призупинившись, він підняв голову і принюхався. І тут стався у пригоді примарний вітерець. Обидва вони — і Джейк, і стрілець — пахли не надто добре. Стрільцеві ніздрі роздулися, як у мавпи. У повітрі стояв свіжий і не такий різкий запах Джейкового поту — ледь відчутний, єлейний, — і його годі було з чимось сплутати. З тріском наступаючи на сушняк трави, хмиз ожини і ломаччя гілок, Роланд стрілою промчав тунелем, який утворювали крони верб і сумахові дерева. Лишайник чіплявся за його плечі, наче безвільні руки покійника, іноді прилипав шелесткими вусиками.

Продравшись крізь останню вербову перепону, він потрапив на галявину. З цієї місцини відкривався гарний краєвид. Гірський кряж вирізьблювався на тлі зірчастого неба своїм найвищим гребнем, що, ніби білий череп, виблискував на неймовірній висоті.

На галявині було кружало з поставленого сторч чорного кругляка, яке у місячному сяйві нагадувало якусь ефемерну пастку для тварин. У центрі кружала була плита — давній кам’яний вівтар, що підносився з землі на широкій базальтовій стопі.

Перед ним стояв хлопчик. Його тіло проймав дрож, змушуючи малого розхитуватися вперед і назад. Руки по боках тряслися, наче крізь них пропустили електричний розряд. Стрілець рішуче вигукнув його ім’я, і Джейк відповів йому нерозбірливим звуком, що мусив означати заперечення. Обличчя — схоже на розпливчасту пляму, майже затулене лівим плечем хлопчика, — виражало водночас переляк і надмірне збудження. І ще дещо.

Стрілець ступив у коло, і Джейк, закричавши, відсахнувся і підняв угору обидві руки. Тепер стрільцеві було добре видно його обличчя: страх і жахіття на ньому змагалися з неймовірною насолодою.

Стрілець відчув, як його торкається дух провидиці. Дух суккуба. Його крижі зненацька огорнуло якесь п’янке тепло — млосний дух, пестливий і грубий водночас. Голова пішла обертом, язик у роті розпух і тепер реагував на будь-який подразник — навіть на слину, що вкривала його.

Він машинально сягнув рукою в кишеню і видобув звідти напівзогнилу щелепу, що лежала там відтоді, як він знайшов її, після контакту на придорожній станції з демоном у його лігвищі. Він не задумувався, бо ніколи не боявся чинити так, як велять йому інстинкти. Тому що чуття ніколи його не підводило. Тримаючи щелепу, що шкірилася до нього своєю доісторичною усмішкою, на рівні очей, стрілець виставив вказівний палець і мізинець другої руки древнім виделкоподібним знаком для захисту від зурочення.

Приплив млості мов рукою зняло.

Джейк знову скрикнув.

Стрілець підійшов до хлопчика і виставив щелепу йому перед очі, сповнені муки боротьби.

— Дивися, Джейку… уважно дивися.

У відповідь — страдницьке схлипування. Хлопчик спробував відвести погляд, та не зміг. Якусь хвилю здавалося, що його розірве на шматки… якщо не тіло, то душу. Зненацька хлопчикові очі закотилися, на видноті залишилися тільки білки. І Джейк зомлів. Його знеможене тіло повалилося на землю, одна рука опинилася мало не на масивному базальтовому підніжжі вівтаря. Стрілець став на коліно й підняв хлопчика. Він був навдивовижу легким. Довгий шлях пустелею спустошив його тіло, висушив, як листок у листопаді.

Роланд відчував, як довкола нього метушиться розсерджений дух, що живе в колі з каменів. Ще б пак — у нього вкрали здобич. Та щойно стрілець покинув межі кола, як відчуття безпідставної паніки розтануло без сліду. Він відніс Джейка назад у табір. І коли вони дісталися до свого безпечного прихистку, хлопчик уже не був непритомний — на зміну нервовому посіпуванню прийшов міцний сон.

Стрілець зупинився і трохи постояв над сірим попелом вогнища, що тепер більше нагадувало руїну. Освітлене місячним сяйвом, обличчя Джейка знову викликало в пам’яті церковного святого, неймовірну чистоту гіпсової статуї. Він обійняв дитину і стримано поцілував у щоку. Зрозумівши, що любить його. Можливо, це був не зовсім правильний висновок. Справжня правда полягала в тому, що він полюбив малого тієї самої миті, як його побачив. (Те саме спіткало його і з Сюзанною Дельґадо.) А тепер просто дозволив собі визнати цей факт. Бо це не підлягало сумніву.

І тут йому здалося, що він чує сміх — регіт чоловіка у чорному, що лунає в темряві десь високо над ними.

IV

Його розбудив голос Джейка — хлопчик кликав стрільця. Перед тим як заснути, він міцно прив’язав Джейка до одного з кущів, що росли поблизу, і хлопчик був голодний та засмучений. Подивившись на сонце, стрілець зрозумів, що вже майже пів на десяту.

— Чому ти мене прив’язав? — обурено спитав Джейк, коли стрілець розв’язував міцні вузли на попоні. — Я не збирався тікати!

— Проте втік, — сказав стрілець і посміхнувся, побачивши вираз Джейкового обличчя. — Мені довелося тебе шукати. Ти ходив уві сні.

— Правда? — не ймучи віри, спитав Джейк. — Я ніколи не був лунатиком, тому що…

Стрілець рвучко дістав щелепу й підніс її до очей Джейка. Хлопчик сахнувся, скривившись від жаху, й підняв руку, наче намагаючись захиститись.

— Бачиш?

Джейк спантеличено кивнув.

— Що сталося?

— Зараз нема часу теревені правити. Мені треба на деякий час відлучитися. Можливо, мене не буде весь день. Отже, послухай мене, хлопчику. Це важливо. Якщо я не повернуся до заходу сонця…

На обличчі Джейка промайнув страх.