Стрілець. Темна вежа І - Стівен Кінг

IX

Прокинувшись біля холодного багаття, Роланд зрозумів, що постарів на десять років. Чорне волосся на скронях порідішало і посивіло, набувши сумного кольору павутини наприкінці осені. Зморшки на лиці стали глибшими, шкіра — грубішою.

Залишки хмизу, який він назбирав, наче закам’яніли, чоловік у чорному перетворився на вишкірений скелет у зотлілій чорній сутані — ще трохи кісток у цьому місці кісток, ще один череп на цій голгофі.

«Невже це справді ти? — подумав він. — Чомусь я в цьому сумніваюся, Волтере О’Дим… сумніваюся, лже-Мартене».

Він підвівся й озирнувся навкруги. А потім різким рухом руки потягнувся до останків свого співрозмовника, з котрим проговорив усю минулу ніч (якщо це була не омана й останки дійсно належали Волтерові). Ніч, що якимось дивом протривала десять років. Стрілець відламав щелепу од черепа, що шкірився до нього, і недбало засунув її в ліву кишеню джинсів — майже рівноцінна заміна тієї, яку він загубив у підгірному краї.

— Скільки ж разів ти мені збрехав? — спитав він у скелета. Багато — він не сумнівався. Але брехня була тим кращою, що переплелася з правдою.

Вежа. Десь далеко попереду вона чекає на нього — осердя самого Часу, осердя Розміру.

І знову він вирушив на захід, повернувшись спиною до сонця, що сходило, а обличчям — до океану. Він усвідомив, що величезний етап його життя минув безповоротно.

— Я любив тебе, Джейку, — сказав він уголос.

Заціпеніння поволі покинуло його тіло, тож тепер він крокував швидше. І надвечір прийшов на край землі. Він сів на безлюдному березі, що простягався праворуч і ліворуч, куди сягало око. Прибережні хвилі невтомно накочували на пісок, розбиваючись об берег. Захід сонця широким мазком зафарбував воду в колір підробленого золота.

Стрілець сидів, повернувши лице до присмеркового світла. Він мріяв про своє і дивився, як на небі запалюються зорі. Його прагнення до кінцевої мети не ослабло, і серце билося так само гаряче. Волосся, хоч і поріділе та сиве на скронях, розвівалося на вітрі, а батькові револьвери, оздоблені сандаловим деревом, щільно прилягали до стегон. Він був самотній, але не вважав цю самотність чимось гнітючим чи ганебним. На світ опустилася темрява, і світ зрушив з місця. Стрілець чекав, коли настане час видобування, і все мріяв та мріяв про Темну Вежу, до якої він, сурмлячи в ріг, дістанеться одного дня під вечір. І там відбудеться остання, вирішальна битва, розмах якої годі й уявити.

Примечания

1

«Кентерберійські оповідання» — незакінчена збірка прозових і віршованих оповідок, написаних Джефрі Чосером у ХІV столітті. (Тут і далі прим. пер., якщо не зазначено інше.)

2

«Таємниця Едвіна Друда» — детективний роман Чарльза Діккенса, який письменник не встиг закінчити, бо його спіткала смерть.

3

Детально пророблений опис чинника дурні див. у книжці «Як писати книги» (On Writing), опублікованій видавництвом «Скрайбнерс» 2000 року. (Прим. авт.)

4

Пов’язані долею. (Прим. авт.)

5

Гадаю, тут можна навести один дуже красномовний приклад. У попередньому виданні «Стрільця» Фарсон — назва містечка. У подальших томах це слово чомусь стало прізвищем людини: повстанця Джона Фарсона, який спланував падіння Ґілеада, міста-держави, де Роланд провів дитинство. (Прим. авт.)

6

Пожитки.

7

Мошонка (ісп.).