Відьмак. Час Погорди - Анджей Сапковський

Ґеральт мовчав. Вільгефорц дивився убік.

— Я кинув її, — продовжив за мить. — І не зумів жити із пусткою, яка мене огорнула. І раптом зрозумів, що ту пустку викликає не відсутність жінки, а відсутність того, що я тоді відчував. Парадокс, вірно? Закінчувати я, хіба, не повинен, про те, що було далі, — ти здогадуєшся. Я став чародієм. З ненависті. І тільки тоді я зрозумів, яким був дурнем. Я плутав небо із зірками, що віддзеркалюються вночі на поверхні ставка.

— Як ти слушно зауважив, паралелі між нами не до кінця паралельні, — пробурмотів Ґеральт. — Що б там не здавалося, ми маємо мало спільного, Вільгефорце. Що ти хотів довести, розповідаючи мені свою історію? Що шлях до чародійської майстерності, хоча крутий і заважкий, доступний для всіх? Навіть для, вибачаюсь за паралелі, виродків і підкидьків, волоцюг чи відьмаків…

— Ні, — перебив чародій. — Я не мав наміру доводити, що той шлях доступний для всіх, бо це очевидно й давно доведено. Також не вимагав доведення факт, що для окремих людей іншого шляху просто немає.

— Тож, — усміхнувся відьмак, — я не маю виходу? Мушу укласти з тобою отой пакт, що має стати темою для картини, й стати чародієм? Тільки зважаючи на генетику? Гей. Я трохи розуміюся на теорії наслідування. Мій батько, до чого я дійшов непросто, був волоцюгою, простолюдином, авантюристом і рубайлом. Я можу мати перевагу генів по мечу, а не по куделі. Той факт, що я також непогано рубаюся, це, здається, підтверджує.

— І справді, — чародій глузливо усміхнувся. — Пісок у годиннику майже пересипався, а я, Вільгефорц з Роґґевену, майстер магії, член Капітулу, все ще розмовляю не без задоволення із простолюдином і рубайлом, сином простолюдина, рубайла й волоцюги. Говоримо ми про речі й справи, які, як воно всюди відомо, — звичні теми для дебатів біля вогнищ простецьких рубайл. Про такі, як, наприклад, генетика. Звідки ти взагалі знаєш це слово, мій ти рубайло? З храмової школи в Елландері, де вчать читати по складах і писати двадцять чотири руни? Що схилило тебе до читання книжок, у яких ці й подібні до них слова можна знайти? Де ти доводив до досконалості риторику й красномовство? І навіщо ти це робив? Щоб говорити з вампіром? Мій ти генетичний волоцюго, якому посміхнулася Тіссая де Фрьес. Мій ти відьмаче, рубайло, який приваблює Філіппу Ейльгарт так, що в неї аж руки трусяться. При згадці про якого Трісс Мерігольд шаріється. Про Йеннефер з Венґребергу я і не згадую.

— Може, й добре, що не згадуєш. У годиннику й справді залишилося вже так мало піску, що майже можна перерахувати зернятка. Не малюй більше картин, Вільгефорце. Кажи, про що йдеться. Скажи це мені простими словами. Уяви собі, що сидимо ми біля вогнища, двоє волоцюг, печемо свинку, яку тільки-но вкрали, і безрезультатно намагаємося упитися березовим соком. Є просте питання. Відповідай. Як волоцюга волоцюзі.

— Як звучить це просте питання?

— Який же договір ти мені пропонуєш? Яку ж то угоду ми маємо укласти? Чому ти хочеш мати мене в своєму горнятку, Вільгефорце? У котлі, де, як мені здається, починає кипіти? Що тут, окрім канделябрів, висить у повітрі?

— Гмм… — Чародій задумався — або удав, що це робить. — Питання не таке просте, але я спробую відповісти. Але не як волоцюга волоцюзі. Відповім… як один найманий рубайло іншому, подібному до себе.

— Нехай так.

— Тоді слухай, приятелю-рубайло. Готується незла різанина. Різка бійня не на життя, а на смерть, пардону давати не стануть. Одні переможуть, інших склюють ворони. Скажу тобі, приятелю, приставай до тих, у кого є більші шанси. До нас. Тих інших кинь і плюнь на них густою слиною, бо жодних шансів вони не мають, і на холеру б тобі гинути разом із ними? Ні-ні, побратиме, не показуй мені тут кривого писка, знаю, що ти хочеш сказати. Хочеш сказати, що ти нейтральний. Що в сраці ти маєш і тих, й інших, що ти просто перечекаєш різанину в горах, у Каер Морені. То погана ідея, побратиме. З нами буде все, що ти кохаєш. Якщо не пристанеш до нас, усе те ти втратиш. А тоді поглине тебе пустка, ніщо й ненависть. Знищить тебе Час Погорди, що надходить. Тож будь розсудливим і стань на слушний бік, коли доведеться вибирати. А вибирати доведеться. Можеш мені повірити.

— Неймовірно, — усміхнувся паскудно відьмак, — до якої міри розбурхує усіх моя нейтральність. До якої міри робить вона мене об’єктом пропозицій про договори й умови, запросин до співпраці, повчань про необхідність робити вибір і ставати на слушний бік. Закінчімо цю розмову, Вільгефорце. Витрачаєш час. У цій грі я для тебе не рівний партнер. Не бачу я можливості, аби ми обидва опинилися на одній картині в Галереї Слави. Особливо на батальній.

Чародій мовчав.

— Розставляй, — продовжив Ґеральт, — на своїй шахівниці королів, дам, слонів і тури, не переймайся мною, бо я на цій шахівниці значу не більше, ніж пил, що її вкриває. Це не моя гра. Ти стверджуєш, що мені доведеться обирати? Заявляю тобі, що ти помиляєшся. Я не стану обирати. Пристосуюся до подій. Пристосуюся до того, що виберуть інші. Я завжди так робив.

— Ти фаталіст.

— Я — фаталіст. Хоча це ще одне слово, якого я знати не повинен. Повторюю: це не моя гра.

— Чи насправді так? — Вільгефорц перехилився через стіл. — У грі цій, відьмаче, на шахівниці вже стоїть чорний кінь, на добро чи зло, але пов’язаний із тобою призначенням. Ти ж знаєш, про кого я кажу, вірно? Ти ж, хіба, хочеш її втратити? То знай: є тільки один спосіб, аби її не втратити.

Очі відьмака звузилися.

— Що ви хочете від тієї дитини?

— Є тільки один спосіб, щоб ти зумів про те довідатися.

— Застерігаю. Я не дозволю її скривдити…

— Є тільки один спосіб, аби ти зміг це зробити. Я тобі той спосіб запропонував, Ґеральте із Рівії. Подумай над моєю пропозицією. Ти на це маєш цілу ніч. Думай, дивлячись на небо. На зірки. От тільки не переплутай їх із тими, що віддзеркалюються на поверхні ставка. Пісок пересипався.

— Я боюся за Цірі, Йен.

— Немає чого.

— Але…

— Довірся мені, — вона обійняла його. — Довірся мені, прошу. Не переймайся Вільгефорцем. То гравець. Хотів тебе обдурити, спровокувати. І йому частково це вдалося. Але це не має