Відьмак. Час Погорди - Анджей Сапковський
— Це факт, знаний повсюдно, темерійські й реданські діти донині бавляться у спалення Фальки в канун Савіну. Повернімося, аби ти міг оглянути другий бік галереї… Бачу, ти хочеш про щось запитати. Слухаю.
— Роздумую я над хронологією. Зрозуміло, я знаю, як діють еліксири молодості, але спільна присутність на полотнах осіб живих і давно померлих…
— Іншими словами, тебе дивує, що на банкеті ти зустрів Гена Ґедимдейта й Тіссаю де Фрьес, але не було серед нас Беккера, Ангеси з Ґланвілля, Стаммельфорда чи Ніни Фьораванті?
— Ні. Я знаю, що ви не безсмертні…
— Що таке смерть? — перебив його Вільгефорц. — Як на тебе?
— Кінець.
— Кінець чого?
— Існування. Як мені здається, ми почали філософствувати.
— Природа не знає поняття філософії, Ґеральте з Рівії. Філософією звикли називати жалісні й смішні спроби розуміння Природи, які роблять люди. Філософією називають також і результат таких спроб. Це наче якби буряк роздумував над причинами й результатами свого існування, називаючи результат тих роздумів одвічним і таємничим Конфліктом Бульби й Бадилля, а дощ вважав за Нерозгадану Життєдайну Силу. Ми, чародії, не витрачаємо часу на розгадування, чим є Природа. Ми знаємо, чим вона є, бо ми й самі є Природою. Ти мене розумієш?
— Стараюся, але говори повільніше, прошу. Не забувай, ти розмовляєш із буряком.
— Чи ти задумувався колись, що сталося, коли Беккер змусив воду потекти зі скелі? Говориться дуже просто: Беккер опанував Силу. Змусив елемент підкоритися. Підпорядкував собі Природу, запанував над нею… Як ти ставишся до жінок, Ґеральте?
— Що?
Лідія ван Бредеворт розвернулася у шепотінні шовку, завмерла в очікуванні. Ґеральт побачив, що вона тримає під пахвою запаковану картину. Не мав поняття, звідки та картина взялася, ще мить тому Лідія не несла нічого. Амулет на його шиї легенько затремтів.
Вільгефорц посміхнувся.
— Я питав, — нагадав, — про твої погляди на взаємини між чоловіком і жінкою.
— Який погляд на ті взаємини?
— Чи можна, по-твоєму, змусити жінку підкоритися? Вочевидь, я говорю про справжніх жінок, не про самичок. Чи над справжньою жінкою можна запанувати? Оволодіти нею? Зробити, щоб вона поступилася твоїй волі? А якщо так, то яким саме чином? Скажи мені.
Ганчіркова лялечка не спускала з них ґудзикових очей. Йеннефер відвела погляд.
— Ти відповів?
— Я відповів.
Чародійка стиснула ліву долоню на його лікті, а праву — на пальцях, що торкалися її правої персі.
— Яким чином?
— Адже ти знаєш.
— Ти зрозумів, — за мить відповів Вільгефорц. — І, мабуть, завжди розумів. А тому зрозумієш і те, що якщо згине й щезне поняття волі й поступливості, наказу й слухняності, володаря і підданого, тоді досягають єдності. Повноти, з’єднання в одне ціле. Взаємопроникнення. А коли щось таке настає, смерть перестає бути важливою. Там, у банкетній залі, присутній Ян Беккер, який був водою, що тече зі скелі. Говорити, що Беккер помер — це наче стверджувати, що вода померла. Глянь на це полотно.
Він глянув.
— Надзвичайно красиве, — сказав він за мить. І відразу відчув легеньке тремтіння відьмацького медальйону.
— Лідія, — посміхнувся Вільгефорц, — дякує тобі за визнання. А я — хвалю твій смак. Пейзаж представляє зустріч Креґеннана з Лоду й Лари Доррен еп Шіадаль, легендарних коханців, розділених і знищених за Часів Погорди. Він був чародієм, вона — ельфійкою, одна з еліти Ен Севгерне, чи інакше Знаючих. Те, що могло бути початком поєднання, перетворилося на трагедію.
— Мені відома та оповістка. Я завжди вважав її за казку. Як усе було насправді?
— Того, — споважнів чародій, — не знає ніхто. Вірніше, майже ніхто. Лідія, повісь цю твою картину, тут, поряд. Ґеральте, глянь на черговий твір Лідії. Це портрет Лари Доррен еп Шіадаль, виконаний на підставі старожитньої мініатюри.
— Дякую, — відьмак поклонився Лідії ван Вредеворт, а голос його навіть не затремтів. — Це справжній шедевр.
Голос його не затремтів, хоча Лара Доррен еп Шіадаль дивилася на нього з портрету очима Цірі.
— Що було потім?
— Лідія залишилася у галереї. А ми удвох вийшли на терасу. А він з мене посміявся.
— Туди, Ґеральте, прошу. Ступай тільки по темних плиткам, прошу.
Унизу шуміло море, острів Танедд стояв посеред білої піни прибою. Хвилі розбивалися об стіни Локсії, що були точно під ними. Локсія іскрилася від вогнів, як й Аретуза. А ось кам’яний блок Ґарштангу, що вставав над ними, був чорний і вимерлий.
— Завтра, — чародій прослідкував за поглядом відьмака, — члени Капітулу й Ради одягнуться у традиційні шати, у знайомі тобі зі стародавніх гравюр чорні широкі плащі й шпичасті капелюхи. Озброїмося ми також довгими патиками й посохами, тим чином уподібнившись до колдунів і відьм, якими лякають дітей. То така традиція. У товаристві кількох інших делегатів ми зійдемо туди, нагору, до Ґарштангу. Там, у спеціально приготовленому залі, ми станемо радитися. Решта зачекає в Аретузі нашого повернення і на наше рішення.
— Засідання у Ґарштангу, у вузькому колі — це також традиція?
— Ще й яка. Довга й продиктована практичними міркуваннями. Бувало так, що обряди чародіїв були бурхливі й доходило до досить активного обміну поглядами. Під час одного з таких обмінів куляста блискавка пошкодила зачіску й сукню Ніни Фьораванті. Ніна, присвятивши тому рік роботи, обнесла мури Ґарштангу неймовірно сильною аурою й антимагічною блокадою. З того часу в Ґарштангу не діє жодне закляття, а дискусії проходять спокійніше. Особливо коли не забувають забирати в диспутантів ножі.
— Розумію. А та самотня вежа, вище Ґарштангу, на самій верхівці, що воно таке? Якась важлива будівля?
— Це — Тор Лара, Вежа Чайки. Руїна. Чи важлива? Імовірно, що так.
— Імовірно?
Чародій сперся на балюстраду.
— Згідно з ельфійськими переказами, Тор Лара поєднана — начебто телепортом — із таємничою й до сьогодні не знайденою Тор Зіреель, Вежою Ластівки.
— Начебто? Вам не вдалося виявити того телепорту? Не вірю.
— І слушно робиш. Ми виявили портал, але його довелося заблокувати. Були протести, усі рвалися експериментувати, кожен хотів прославитися як дослідник Тор Зіреель, міфічної оселі ельфійських магів і мудреців. Утім, портал був незворотньо викривлений і перекидає хаотично. Були жертви, тож його заблокували. Ходімо, Ґеральте, стає холодно. Обережно. Ступай тільки по темним плитах.
— Чому тільки по темних?
— Ці будівлі — руїни. Вологість, абразія, сильні вітри, сіль у повітрі — все те фатально впливає на мури. Ремонт коштував би надто дорого, тож ми користуємося ілюзією. Престиж, розумієш.
— Не зовсім.
Чародій ворухнув долонею, і тераса зникла. Вони стояли над прірвою, над безоднею, яка їжачилася внизу зубами скель, що стирчали з піни. Вони ж
