Янголятко в кутих черевиках. Книга перша - Генечка Ворзельська

— Егей, — покликала я.

Але вона не відповіла.

Величезний «джип», схожий на кабіну розполовиненої вантажівки. Я була занадто малою для нього.

І нарешті знайшла.

Я сіла за кермо, й воно відразу ж повторило тепло моїх рук. Я втиснула педаль у підлогу, і машинка зробила крок уперед.

— Я чекатиму, коли хтось любитиме тебе?

— Ти рятуватимеш мене.

— Та я ж не вмію.

— Я навчу.

Ми проїхали з нею через три поверхи й опинилися на невеликій естакаді, пофарбованій у чорне та жовте.

— Мені буде боляче?

Я лагідно приласкала по її перламутрових дверцятах.

— Не бійся, — сказала я.

І, відчинивши накривку капота, вийняла дротик:

— Спи.

Я підкотила балони з газом і, сховавши обличчя за величезними окулярами, запалила вогненний струмінь різака. Музичний автомат біля стіни співав:

— Bay! — і блимав своїми лампами всякчас, коли розплавлений метал вибухав вогненним фейєрверком.

Сім разів я обходила стоянку, спускаючись дедалі нижче, аж поки знайшла все, що могло мені стати в пригоді.

Я захистила Машинку вигнутими квітами грат. Я оповила колеса ланцюгами і встановила два перламутрові кожухи для запасних коліс. Величезний кулемет — мені знадобилася корба, аби підняти його, — я приладнала на сидінні біля правих дверцят. Тепер я відчуватиму, що хтось їде Поруч зі мною.

— Стомилася? — запитав автомат із солодощами.

— Трохи, — сказала я і взяла в нього бисквіт із суницями та скляночку какао, розмальовану яскравими пляжними парасольками.

Якщо зелених парасольок буде три, подумала я, то все буде нормально.

Їх було вісім.

— Непогано, — ми сиділи поруч із ним і дивилися на сплячу на естакаді Машинку.

— Непогано, — кивнула я.

Я повісила на дзеркальце кулю, серденько і порцелянове крильце янгола. Додавши кілька шипів, я поклала на заднє сидіння кулеметні стрічки. Прикрасивши верхівку антени малюсінькою трояндочкою, я перебрала двигун і перетворила його коней на первісних бізонів.

Мені закортіло, і я обтягла м’якою шкірою всі прилади біля керма, щоб не знати, з якою швидкістю їдеш, скільки проїхала і чи є ще бензин. Викинувши ключ у вікно, я навчила Машинку впізнавати мене без нього.

— Ти створила страховисько, — сказав Автомат.

— Як на мене, вона мила.

— Вона живиться м’ясом.

І він мав рацію, адже коли я написала на борті «Крихітка», то витончені вензельки літер переплелися із глибоким слідом від пазурів.

— Готово.

— Буди.

Вона прокинулась і поглянула на мене байдужими до почуттів фарами.

— Нормально, — сказала Машинка й попросила мене: — Покажи.

Я піднесла блискучий ковпак.

Вона зазирнула всередину й сказала ще раз:

— Нормально.

А я збагнула, що тепер її ім’я пишеться через чотирнадцять «ш».

— Моя машина живиться плоттю. Агов, мисливці, я починаю. Ловіть мене.

І покрутивши ручкою приймача, знайшла ту саму пісню, якої співав Музичний Автомат, тоді піднялася до рівня землі та виїхала на вулицю.

Але був серед мисливців той, хто так і не зміг прокинутися.

Він благав його:

— Нехай цей сон скінчиться, і я розповім тобі все. Усе, що…

Але Вітчим не дозволив йому договорити:

— Мовчи!

І повернувшись до нього, Мисливець просив:

— Нехай скінчиться цей сон. Прошу вас. Нехай скінчиться.

— Я заплатив гроші, — сказав йому Вітчим.

— Я знаю, — сказав він. — Я віддам їх.

— Ти підписав угоду.

— Я припустився помилки. Я відмовляюся від угоди. І я поверну вам усі гроші. Усе, що в мене є.