Янголятко в кутих черевиках. Книга перша - Генечка Ворзельська

Іноді підбігти до машини або поглянути в уламок скла, щоб побачити злипле від поту пасмо чи зітерти бруд з обличчя.

Мої нові друзі — Народжені Вночі та Ті, Що Стоять за Спиною У. Нам подобалося воювати одне з одним.

Поки хтось казав:

— Стривай, — і, присівши прикріпив, дріт розв’язаного шнурка.

— Усе?

— Так.

— Поїхали.

Доки нас не занесло на вулиці Патрульних Висотних Будинків.

Вони зустріли нас холодним мовчанням.

— Ми йдемо.

— Тепер уже ні.

Ми стали Порушниками Закону, і вони мали право на помсту.

Перший постріл з їхнього боку. Я впала за бак зі сміттям і поміняла обойму.

— Бах!

— Бах-бах-бах-бах!

Як складно розповісти про все. Як складно розповісти про справжню війну. Про ритуали Патрульних, про їхні висотні будинки та їхні традиції.

Вони живуть у п’яти вежах, сполучених підвісними мостами. Найжорстокіші мешканці Міста. Тихий шепіт Вітчима, що створив їх:

— Де ти, Крихітко? Повернися. Не змушуй мене…

Вони ненавиділи все Місто. І, випалюючи на своїй спині висотну вежу, нищили всіх, хто намагався до неї підійти.

Вітчим не посилав їх убити мене, та вони самі збиралися це зробити.

— Вона ж загине, — сказала Мачуха.

— Я бачу, — сказав Мій Названий Батько.

— То зроби щось.

— Навіщо? — посміхнувся він.

— Ти хочеш, щоб я допомогла їй?

— Так.

— Це буде весело.

І посеред усього цього, коли було вбито сестру, коли вбили народжених у п’ятницю близнюків, коли загинув Вождь Тих, Що Стоять за Спиною У, та коли нам довелося відступити до Нічийної Землі, затискаючи вени зубами та спльовуючи кров, от тоді з гулом Ракети до нас виїхав відкритий автомобіль Мачухи, а за ним — десять автомобілів з мерцями, що їх оживила вона.

Вони мчали до нас, і Мачуха сиділа на задньому сидінні, всміхалася повним білих кісток ротом і стріляла у всіх, хто намагався вбити мене, стріляла з двох рук, не цілячись, але знаходила жертву для кожної кулі.

— Я доклав багато зусиль, щоб створити їх, — сказав Вітчим.

— Ну то й що, — сказала вона. — Створиш нових.

— Так-так.

У червоному автомобілі зі зрізаним дахом, із двома патрачами в руках.

— Агов, Крихітко, відгадай, хто до тебе прийшов.

І похмурі мерці дивилися на те, як вона нищила Патрульних Висотних Веж.

А коли вони всі були мертві, я підвелася та сказала своїм друзям:

— Знайомтеся. Це — моя Названа мати.

— Крихітко, — з докором вимовила Мачуха. — Навіщо все так уточнювати?

Привітна посмішка до трьох останніх з Народжених Уночі та двох уцілілих із Тих, що Стоять за Спиною У:

— Дуже приємно. Любляча Матінко, — із тією ж посмішкою кивок до своїх мерців. — Убийте їх…

— Я йду.

— Бувай, — сказав Вітчим, не виходячи зі свого кабінету.

— Бувай, — повторила вона.

У цьому місті завжди було поночі, й Мачусі це так подобалося.

У своєму довгому чорному плащі, в рукавичках, що обтягували руки.

— Егей, дівчинко!

— Так, — озирнулася вона.

Це був Самотній Стрілець — довгі коси, каблучки, Байк підставляв колесо під стомлену спину.

— Хочеш кохання?

— Хочу, — відповіла Мачуха.

— Справді? — перепитав Стрілець.

— Справді, — сказала вона.

Вона віддалася йому просто на землі: лягла на спину, підняла ноги, не заплющила очей.

Тільки-но він опинився на ній, вона обхопила й пригорнула його до себе так, що йому забило дух.

Мовчки дивлячись одне одному у вічі, вони дедалі швидше мчали назустріч одне одному.