Янголятко в кутих черевиках. Книга перша - Генечка Ворзельська

— Ти сам назвав ціну, — сказав Вітчим. — Плати.

Він прокинувся в порожній машині, що стояла на тихій вуличці біля дворика, де буяли жовті квіти.

Годинник на панелі показував дванадцяту ночі. Вікна в будиночку Крихітки, за якою його послали стежити, були темні, і він зрозумів, що настав час їхати додому.

— Ти сам назвав ціну.

— Сам, — сказав Мисливець і завів двигуна, що спалахнув світлом фар.

Додому, через те саме місто, до якого він звик. До схожого на спіраль будинку, з під’їздами, що виходять у прорізаний арками двір.

Стоянка, стежка навколо газону, поштові скриньки, ліфт, цифра «вісім» і двері.

Він переступив поріг своєї квартири, і його дружина вийшла до нього.

— Щось сталося? — запитала вона.

— Я відмовився від угоди, — відказав він.

— Пусте, — сказала вона. — Навіть якщо ти втратиш роботу, ми впораємося з цим. Адже в тебе є я, а в нас є наш…

Їх знайшли — мертву жінку, дитину і чоловіка, що застрелив їх, а тоді застрелився сам. Плями крові. Кров була скрізь і на всьому. Шкода тільки, що ніхто з тих, котрі їх знайшли, не вміли читати руна, які склалися за простреленою потилицею чоловіка в слова:

— Я заплатив.

Четвертий із тих, що прокинулися, сказав до своїх дверей:

— Відчиніться, — він зайшов у темряву квартири, кинув сірника у бензинову кулю, та спалахнула яскравим полум’ям.

П’ятий…

Шостий…

Тепер їх було одинадцять. І ще до того, як на коротких сімнадцять секунд зайнявся новий світанок, вони всі зустрілися.

— Уб’ємо її.

— Вона наша.

— Почнемо.

І вони помчали до мене, перестрибуючи через огорожі, повалені стовпи ліхтарів, через вимерлі від чуми двори, здираючись стрімкими стінами на дахи та зістрибуючи з них долі.

А поночі Вершники з Далеких Пагорбів удерлися до Міста, і відтоді в місті більше вже не було Свистунів.

Але в ньому були Народжені Вночі, а ще Ті, Що Стоять за Спиною У, а в Тих, Що Стоять за Спиною У, була Крихітка, яка покинула Машинку та цілила тепер у куртки з гербом «Р.Р.Ніч».

— Пах, — покликала я. — Я вбила тебе.

Він не повірив.

Він відстрибнув до стіни і вистрелив, але не влучив і відправив кулю в небо.

Куля летить, місто під нею, вогні та багаття міста. Куля пішла в хмари. Куля летить до зірок.

Два темно-сині Прибульці зі світлими очима, з палаючими цигарками в покритих зморшкуватим панциром губах.

— Куля?

— Куля.

І вони понесуть її до сховища, до тисячі полиць із кулями, які прилетіли від Землі.

— Оце так! — мовила я. — Ну то й нехай, — і вбила його.

Коротке:

— Ху, — у цівку пістолета.

Тихе вдоволення:

— Ммм, — вдихнувши дим, і далі вулицею.

Що там на календарі? Місто Терору. Вівторок.

Війна вуличних банд.

Ми воювали за право мати за свою територію вісімнадцять порослих травою каменів бруківки. За автомобільну вісь, що теж лежить тут, і весь пил та пісок між ними.

У моїх нових друзів важкі пістолети. Зручно тримати в руці, зручно вдарити ногою, вистрелити, побігти, звалити на спину та затулити собою свого пістолета, коли на тебе накинуться відразу троє.

Ми боролися між згорілим танком (славні часи початку війни) і автомобілем, що стояв ліворуч — машинкою Крихітки. Випадковий постріл у неї, і вона відразу відповість вогнем кулемета. Їй байдуже, в кого стріляти.

Кружляючи та падаючи на коліно, перекинути, вдарити плечем, пожбурити гранату й перестрибнути через того, хто впав під ноги, вдарити ліктем у перенісся чи вистрелити й покотитися до зірваних ґрат каналізації.

Мені подобалося, і я воювала