Елізіум - Наталя Чибісова

Свято.

Напрокат.

Завтра…

Ще є завтра.

Костюми й маски повернуть до костюмерної.

Одноразовий посуд викинуть.

Штучні квіти заховають до наступного

Свята.

Коли воно буде?

І в кого?

Не

в

неї.

Життя.

Воно теж.

Напрокат.

Теж.

Потрібно повертати.

Вона майже забула, що чоловік поряд із нею за столом, — зовсім чужий й належить іншій жінці. Забула, що він має власне життя, куди повернеться й забуде Лізу, якої на той час уже не існуватиме. Це — життя й реальність, хоча тієї миті реальністю було інше — те, що вони сидять усі разом за столом і їм весело. І там Ерік належав Лізі, бо за цим столом йому більше нікому було належати.

Хочеться сміятися.

Надривно.

До смерті.

Хочеться. Так сильно. Щоб Ерік був у неї. Хай ненадовго. Їй — надовго не треба. Немає в неї часу — на-довго. Вона його поверне законній власниці. Потім поверне.

Напрокат.

Комендант завів патефон, і Ерік запросив Лізу до танцю. Пізніше вона вальсувала з комендантом.

Ерік був трохи вищим за Лізу, тому під час па їхні очі опинялися поряд, і Лізі довелося надто часто опускати їх. Із комендантом танцювати було значно комфортніше, і вона безстрашно закидала голову, щоразу всміхаючись йому. Магда виявилася майже на півголови вищою за Еріка, і ця пара виглядала доволі кумедною.

Повернувшись за стіл, Ліза помітила, що зник її келих. Коли обслуга почала розливати чай, Ліза зрозуміла, чому хтось так передбачливо прибрав келихи зі столу. Запалили свічки, й обстановка стала ще теплішою й затишнішою.

Вони звикли відзначати свята разом. Дарувати одне одному подарунки. Адже їм часто доводилося святкувати не вдома, а комендант і Магда, здається, взагалі не залишали маєтку. З дрібних деталей Ліза зрозуміла, що хоч її до товариства й прийняли, та звички так ставитися до ув’язнених вони не мали.

Це просто чудово, що вони вирішили влаштувати все це для неї. Схоже на день народження. Водночас і сумно, і чудово. Не святкуватиме більше днів народження, хіба в наступному житті. Вона вдячна. Цей день міг виявитися останнім. Хоча. Чи не байдуже? Вироку ніхто не скасовував. Байдуже — нині не хочеться розлучатися з цими трьома днями. Особливо — з завтрашнім.

Ерік, спостерігши, що Ліза знову думає про сумне, підморгнув їй і простягнув свою чашку, в якій, замість чаю, виявилося вино.

По кімнатах розійшлися далеко за північ. Ерік провів Лізу до її апартаментів, і вони довго перешіптувалися потемки. Він сидів біля її ліжка, аж поки заснула.

Ліза проспала.

Уперше за весь час ув’язнення її ніхто не прийшов будити. Лізин сон берегли. Котра година?

Приблизно дванадцята.

Вона злякалася, побігла до ванної кімнати, стала поспішно вдягатися. Розшукувати Еріка довелося доволі довго. Ліза обійшла парк, не знайшла його і знову злякалася. Не уявляю-' чи, що робити, вирішила зайти до коменданта. Постояла перед дверима, не наважуючись постукати. Нарешті, набравшись сміливості, кілька разів ударила по дерев’яній панелі масивних дубових дверей. Ніхто не відповів, і вона прочинила двері. Чоловіки сиділи за шахами й зосереджено дивилися на дошку. Побачивши Лізу, всміхнулися. Ерік стенув плечима, кинув Полу щось про справи і попрямував до дверей.

Ліза умовляла його дограти партію, але він нагадав, що часу вкрай мало.

Бібліотека затоплена сонцем, день — кращого годі й бажати. Чому осінь, яка в цей час зазвичай змінювалася зимовою негодою, виявляє таку впертість? «Мабуть, сніг не встигне випасти», — подумала вона.

Лізі довелося повторити це Еріку, якого її задумливість заінтригувала.

— Не люблю снігу, — продовжила вона вголос.

Ерік вирішив, ці слова — той потяг, на який потрібно заскочити, щоб почати розмову. Він відчував, що заплутується. З кожним разом йому дедалі важче працювати з цією дівчинкою, такою несхожою на «попередніх» проклятих. Спочатку він боявся, що головною проблемою стане її замкненість, але чим більше вона розкривалася, тим складнішим ставало завдання. Він повинен був відмовитися, попросити про заміну, але капітулювати було запізно.

— Сніг для тебе — майбутнє?

— Так, майбутнє, в якому мене немає. Отже, напишеш мені, розповіси.

Еріку вірвався терпець:

— Лізо, коли перестанеш жаліти себе? Припини вдавати сирітку. Я не бачив у цих стінах людини сильнішої за тебе, тому, прошу, не блазнюй. Уяви, що маєш майбутнє. Яким хочеш його бачити?

Прорахунок.

Знову прорахунок.

Він зірвався.

Накричав на неї.

Чому поряд із нею він стає таким недосвідченим, таким уразливим? Так легко зривається? Наче вчора працювати почав. Чому він не започаткував власну практику?

Нормальний кабінет, нормальні пацієнти, звичайні обставини, де перед ним сидів би якийсь невротик, і в них було б рік часу. Й усі живі. Все це неправильно.

Чим він міг допомогти цим людям? Змириться? Доречнішим був би священик, як при Старій Інквізиції. Він відчув утому. Страшну втому.

Що йому з нею робити?

Намагаючись хоч якось виправити помилку, він попросив Лізу пересунутися на його край дивана і поклав її голову на м’який підлокітник, а сам спробував