Елізіум - Наталя Чибісова

І не Захід.

Не буває затемнень, коли сонце заходить. Північ.

Як там було?

У місті?

Яка послідовність?

Згадала!

Північ.

Схід.

Південь.

Захід.

Ліза відкрила нотатник і записала другу комбінацію поряд із першою.

Поле.

Схід. Південь. Захід. Північ.

Місто.

Північ. Схід. Південь. Захід.

Двері відчинилися, але замість Еріка до кімнати зайшли охоронці й наказали йти за ними. Лізу охопив жах. Намагалася заспокоїтись, але марно. І лише в кімнаті для допитів, де на неї чекав зниклий слідчий, пощастило трохи оговтатися. На його обличчі не було й сліду звичної привітності. Він запропонував Лізі сісти. Запала мовчанка. Вони похмуро дивилися один на одного. Нарешті слідчий розпочав допит:

— Як ви оцінюєте свої здібності?

— Не можу їх оцінювати, — відповіла Ліза.

Обличчя слідчого спохмурніло ще дужче:

— Не уникайте відповіді.

«Іще трохи, — подумала вона, — і він перетвориться на слідчого номер один».

— Я не уникаю. А й справді не знаю. Такі речі завжди є спонтанними. Їх важко відрізнити від збігів. Особливо в дитинстві.

— Коли все змінилося? — запитав він.

— Напевно, після ініціації. Почала усвідомлювати: це не зовсім випадковості.

— Розкажіть про так звані випадковості.

Мінне поле.

Не оступитися. Не схибити.

Крок управо чи вліво правильний?

Відповідь-порятунок чи відповідь-загибель?

Що їй втрачати?

— Кажіть далі!

Тягти час.

— Траплялися в основному різні дурниці. Наприклад, одного разу в дитинстві я розлютилася, і в руках у мене вибухнула банка. Але я й могла стиснути її надто сильно.

— Так. Тією банкою ви збиралися ударити іншу дитину. І банка справді вибухнула, розлетілася на дрібні осколки. Я читав доповідь вчителя молодших класів. Саме після того інциденту на вас звернули увагу. Ви не уявляєте, наскільки цікавими виявилися результати подальших спостережень? Подібне повторилося?

— Так, значно пізніше.

— За яких обставин?

— Одного разу мені було дуже погано. Я мила склянки й ставила їх на стіл. Одна склянка, доторкнувшись до другої, вибухнула.

— Та, яку ви тримали в руці?

— Ні, цього разу інша, до якої торкнулася та, що я тримала в руці. Першого разу я сильно поранилася. Усі пальці були в порізах. На ціле життя лишилися шрами.

Якщо розповідатиме якомога докладніше, говорити доведеться менше. Але якщо її допитуватимуть цілий день, а можливо, й ніч, то тягти немає сенсу.

Слідчий знову поставив питання:

— Тоді теж на когось розлютилися?

— Тоді мені завдали сильного болю.

— Фізичного?

— Ні, довели до відчаю. Людина завдяки певним обставинам мала наді мною владу і зловживала нею. Це був один із моментів.

Нарешті він знайшов потрібне місце. Ще трохи. Ще зовсім трішки. І він додавить її. Знайде розшукуване. Те, що вони всі шукали. Його підвищать. Казково підвищать. Він уже майже там, де навіть не мріяв бути. Більше не потрібно буде ні про що хвилюватися. Це його успіх. Фантастичний успіх. Нелюдський. Як, до речі, і ця аварія. Він опинився в потрібному місці в потрібний час.

Його тон змінився, він знову став людиною, з якою хочеться бути відвертим, тією співчутливою людиною, яку Ліза знала.

— Розкажіть детальніше, які думки виникли у вас тоді, як розвивалася ситуація.

Ліза, нарешті, зрозуміла, до чого він веде, але вирішила бути щирою.

— Та ніяк не розвивалася, просто я відчувала, що людина чинить неправильно, дурість робить.

— Чому дурість?

— Ну, це було лише відчуття. Я знала, ця людина не повинна завдавати мені болю, підкоряти собі.

— Чому не повинна, — слідчий удав подив, — це вам здалося несправедливим?

— Ні, хоча, мені й справді це здавалося несправедливим, але було й інше.

Лізин співбесідник насторожився:

— Що, інше?

— Сила. Ця людина пригнічувала силу, що була в мені. А ми не повинні пригнічувати того, що сильніше за нас. Можемо, але не безкарно. Такий закон природи. Якщо перекласти людською мовою, це як ранги в Інквізиції. Ви можете накричати на Інквізитора вищого рангу, але, найімовірніше, матимете неприємності.

Натякаючи на ситуацію, що сталася першого дня, Ліза, мабуть, поцілила. Слідчий трохи збілів на лиці, але продовжив.

— Ваші припущення виправдалися? — запитав.

— Не знаю, це могло бути випадковістю, — відповіла Ліза.

— А якщо забути про збіги?

— Коли склянка вибухнула, я зрозуміла, що енергія вийшла назовні. Усе втілилося у вибуху. Я тоді подумала: в більшості випадків нічого не відбувається, але ж енергія відчуттів, навіть якщо не можемо її бачити, зберігається. А отже, йде кудись, десь накопичується, збирається в одну хмару, й оскільки вона маркована — прив’язана до певної людини, то ця хмара супроводжує цю людину. Я подумала тоді — краще, коли щось одразу стається, а не летить у хмару. Бо гроза, коли чаша переповниться, буде страшною.

— Що відбувалось далі?

— Гроза.

— Тобто? — не зрозумів її слідчий.

— Рік минув спокійно, відтак почалася гроза. Небо стало всюди бити блискавицями цю людину. Мені було страшно.

— Ви все бачили? Чи виникало бажання допомогти тій людині?