Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон
— Домовилися, — сказав Каладін. — Але я хочу, щоб треновані мною солдати лише патрулювали й не брали участі у вилазках на плато. Ходять чутки, що ви відрядили кілька батальйонів у повному складі для протидії бандитизму, підтримання порядку на Посадському торжищі й таке інше. От туди й посилайте моїх людей — принаймні впродовж першого року служби.
— Запросто, — відповів Далінар. — Я так розумію, що ти хочеш виграти час на їхню підготовку, перш ніж кинути мостонавідників у справжній бій.
— І це також, а ще я вбив сьогодні багато паршенді. Проте мимоволі пошкодував про це. Вони ж бо виявили більше лицарської честі, ніж демонструють солдати моєї власної армії. Мені не до душі це відчуття, і я хочу трохи поміркувати над тим, що сталося. Охоронці, яких я підготую для вас, зрештою вийдуть на поле бою, але наша першочергова місія полягатиме в захисті вашої особи, а не в знищенні ворога.
Далінар виглядав спантеличено.
— Добре. Хоча тобі нема про що хвилюватися. Планується, що в майбутньому я рідко буватиму на передньому краї. Моя функція змінюється. Але, так чи інак, згода.
Каладін простягнув руку князю.
— Тепер залишається дізнатись, чи згодні на це мої люди.
— Ти ж ніби казав, що вони робитимуть те саме, що й ти.
— Найімовірніше, — уточнив той. — Я ж бо їхній командир, а не господар.
При світлі сапфірового місяця, що здіймався все вище, Далінар простяг долоню й потис руку новоспеченому капітану. А тоді вийняв з-під пахви пакунок.
— Ось, тримай.
— Що це? — запитав Каладін, беручи пропоноване.
— Мій плащ. Той, що був на мені в сьогоднішній битві. Випраний і залатаний.
Хлопець розгорнув темно-синю накидку з ґліфами «хох» і «лініл», вишитими на спині білою ниткою.
— Мої кольори носить кожен, — пояснив Далінар. — Це такий собі знак належності до однієї родини. Плащ — не бозна-який подарунок, але це одна з небагатьох речей, які я можу запропонувати, надавши їм ще й символічного значення. Тож прийми його разом із моєю вдячністю, Каладіне Буреблагословенний.
Той повільно згортав накидку.
— Де ви почули це ім’я?
— Від твоїх людей, — зізнався Холін. — Вони про тебе дуже високої думки. А це змушує й мене поділяти її. Мені потрібні такі хлопці, як ти, такі, як кожен із вас, — князь прижмурив очі, про щось замислившись. — Їх потребує все наше королівство. А може, й увесь Рошар. Гряде Справжня Руйнація…
— Що-що гряде?
— Та ні, нічого, — відказав Далінар. — Іди відпочинь, капітане. Сподіваюся незабаром почути від тебе добрі новини.
Каладін кивнув і пішов, поминувши двох чоловіків, котрі того вечора виконували функції князівських охоронців. Дорога до нової казарми була недовга. Далінар надав їм по будівлі на кожну команду. А це понад тисяча людей. Що він робитиме з такою хмарою народу? Він-бо зроду не командував загоном, численнішим за двадцять п’ять бійців.
Казарма Четвертого мосту стояла порожнем. Хлопець затримався біля входу й зазирнув усередину. Із меблів там були ліжко й тумбочка на замку з розрахунку на кожну людину. Це здалося йому палацом.
Каладін відчув запах диму. Нахмурившись, він завернув за ріг казарми й побачив своїх людей, які влаштувались довкола вогнища на задньому дворі, зручно вмостившись на валунах чи пеньках, і чекали, доки Скеля доварить казан рагу. Усі слухали Тефта, котрий сидів із рукою, взятою на перев’яз, і тихенько щось повідав. Шен теж був із ними — тихий паршмен сидів із самого краєчку. Його разом з усіма пораненими також забрали з табору Садеаса.
Тефт змовк, забачивши командира, і вся обслуга обернулася до новоприбулого. Тіла більшості мостонавідників укривали пов’язки. «То це їх Холін хоче призначити своїми охоронцями?» — промайнуло в голові Каладіна. Ті скидалися на зграю горопах.
А все ж, якщо серйозно, він схвалював князівський вибір. І якби йому треба було довірити комусь своє життя, хлопець обрав би саме цю купку людей.
— Чим це ви зайняті? — суворо запитав командир. — Ви всі мали би відпочивати.
Обслуга перезирнулася.
— Просто… — озвався Моаш. — Було би якось не по-людськи, якби ми пішли спати, так і не… ну, тобто… ось так не посидівши.
— Нелегко заснути після такого дня, харизматику, — докинув Лопен.
— Ти за себе кажи, — озвався Шрамм, позіхаючи. Свою поранену ногу він прилаштував на пеньку. — Але заради рагу можна й допізна посидіти. Навіть якщо він і справді додає туди камінці.
— Брехня! — гарикнув Скеля. — Висотнохворі низовинці.
Вони залишили для командира місце. Той зайняв його, підмостивши Далінарів плащ під спину та голову. А тоді вдячно взяв миску рагу, яку подав йому Дрегі.
— Ми тут балакали, хто й що сьогодні бачив, — пояснив Тефт. — Із того, що ти витворяв.
Каладін завмер із піднесеною до рота ложкою. Він практично забув — а може, і навмисно викинув із голови, — що його люди нарешті побачили, які колінця той викидає, зарядившись Буресвітлом. Залишалося тільки сподіватись, що солдати Далінара нічого не помітили. День саме видався сонячний, а Світло до того часу майже вичахло.
— Ясно, — сказав командир, і його апетит кудись зник. Яким він виглядав для них? Несхожим на себе? Жахливим? Тим, кого слід уникати, — як-от його батька колись у Гартстоуні? Або й гірше — тим, кому поклоняються? Він глянув у їхні широко розплющені очі та внутрішньо напружився.
— Це було щось неймовірне! — промовив Дрегі, нахиляючись уперед.
— Ти — один із Променистих, — озвався й Шрамм, тицяючи в нього пальцем. — Я вірю в це, хоч Тефт і каже, що ні.
— Поки що ні, — гарикнув сержант. — Ти чим слухав?
— А можеш і мене навчити таким штукам? — утрутився Моаш.
— Я б теж опанував їх, харизматику, — докинув Лопен. — Бо якщо вже ти вчитимеш і таке інше…
Каладін приголомшено закліпав очима, а хор голосів усе розростався:
— А що ти ще вмієш робити?
— І як при цьому почуваєшся?
— А літати можеш?
Той здійняв руку, спиняючи вал запитань.
— То ви не стривожені тим, що побачили?
Дехто з присутніх стенув плечима.
