Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон
— Що?
— Я поясню під час навчання, — сказала Джасна, повертаючи етюд. — Бо для того, щоб збагнути такі речі, треба мати ширшу й ґрунтовнішу підготовку. Досить лише сказати, що здібності кожного Променистого були пов’язані з цими спренами.
— Заждіть! Променистого? Але ж…
— Я все тобі розтлумачу, — пообіцяла наставниця. — Але спочатку нам слід поговорити про Спустошувачів.
Шаллан кивнула.
— Ви вважаєте, що вони повернуться, хіба не так?
Та уважно вдивлялася в підопічну.
— Чому ти так вирішила?
— У легендах оповідається, що ті з’являлися сотню разів, щоби спробувати знищити людство, — продовжила дівчина. — Я… прочитала деякі з ваших нотаток.
— Що-що?
— Шукала в них інформацію про Душезаклинання, — зізналася Шаллан.
Джасна зітхнула:
— Ну, гадаю, то був усе ж найменш тяжкий зі скоєних тобою злочинів.
— Я так і не зрозуміла, — повела далі підопічна. — Нащо ви возитеся з тими історіями — сумішшю неясностей і міфів. Адже інші вчені — до того ж ті, хто, як мені відомо, користується вашою повагою — мають Спустошувачів за фабрикацію. Та ви все ж вишукуєте зібрані по забутих селах побрехеньки й занотовуєте дещо з них собі в блокнот. Чому, Джасно? Що вас змушує вірити в це, хоча ви й відкидаєте значно правдоподібніші речі?
Принцеса окинула поглядом свої нотатки.
— Знаєш, у чому справжня різниця між мною й віруючими, Шаллан?
Та похитала головою.
— Мене приголомшує те, що релігія — за суттю своєю — прагне приписати природним явищам надприродні пояснення. А я, натомість, силкуюся розгледіти за надприродними речами природний зміст. Напевно, у цьому й полягає гранична лінія розмежування між релігією та наукою. Вони — протилежні боки однієї медалі.
— Тож… ви гадаєте…
— Що Спустошувачі мали природний прототип у реальному світі, — твердо продовжила Джасна. — Я певна цього. Щось спричинило ті легенди.
— І що ж то було?
Наставниця простягла підопічній один аркуш нотаток.
— Тут зібрані найкращі виписки, які мені вдалося знайти. Ознайомся з ними. І скажи, що думаєш.
Шаллан пробігла очима сторінку. Деякі з цитат — чи принаймні понять — були їй знайомі: вона ж бо вже читала їх раніше.
«Вони раптом стали небезпечні. Немов у погожий день налетіла буря».
— Спустошувачі існували насправді, — повторила принцеса.
«Істоти з попелу й вогню».
— Ми воювали з ними, — вела далі Джасна. — І то воювали так часто, що люди заговорили про цих істот евфемістично. Сотня битв — десять разів по десять…
«Полум’я й головешки. Страхітлива шкіра. Очі — мов чорні ями. Вбивають під музику».
— Ми перемогли їх, — сказала наставниця.
Шаллан продер мороз.
— …проте легенди неправдиві лише в одному, — продовжила свою думку принцеса. — У них стверджується, ніби ми прогнали Спустошувачів із Рошару або стерли їх з його лиця. Але люди так не роблять. Ніхто не викидає те, чим можна скористатися.
Дівчина підвелася й підійшла до краю балкона, а тоді визирнула, щоб побачити підйомник, який саме опускали двійко ліфтерів.
Паршменів. Із чорно-червоною шкірою.
Полум’я й головешки.
— Прародителю бур… — нажахано прошепотіла Шаллан.
— Ми не знищили Спустошувачів, — якимось потойбічним голосом промовила з-за спини Джасна, — а перетворили їх на рабів.
73
Довіра
Скидалося на те, що прохолодна весняна погода нарешті знову змінилася літньою. Увечері й досі було негаряче, але температура залишалася приємно помірною. Каладін стояв на плаці для шикування в таборі Далінара Холіна й дивився на схід, окидаючи поглядом Розколоті рівнини.
Уже від тієї невдалої зради Садеаса і свого наступного викупу в нього хлопець мимоволі непокоївся. Свобода. Придбана ціною Сколкозбройця. Таке здавалося неможливим. Увесь його життєвий досвід підказував, що він мав очікувати якогось підступу.
Мостонавідник тримав руки за спиною. Сил сиділа в нього на плечі.
— Чи ж насмілюсь я довіряти йому? — тихо запитав Каладін.
— Я наглядала за ним: Далінар — хороша людина, — промовила спрен. — Попри ту штуку, що він тягав.
— Яку ще штуку?
— Сколкозбройця.
— А тобі що до того?
— Не знаю, — відказала та, обіймаючи себе руками за плечі. — Проте я відчуваю, що це якось неправильно. Ненавиджу їх. І радію, що він його позбувся. Без нього Холін ще краща людина.
Саме сходив Номон, середній місяць, чиє яскраве блідо-блакитне світло залило горизонт. Десь там далеко, по той бік Рівнин, перебував Сколкозбройний паршендієць, з яким зітнувся Каладін. Він проштрикнув тому ногу, наскочивши ззаду. Але глядачі з-поміж його одноплемінників не перешкодили герцю. Та й на поранених мостонавідників не стали нападати — тоді як сам він атакував їхнього чемпіона в найбоягузливіший з усіх можливих способів і перешкодив двобою.
Той вчинок не давав Каладінові спокою, і це його дратувало. Вояк не може перейматися тим, на кого нападає чи як саме. За будь-яку ціну вижити — ось єдине правило на полі бою.
Точніше — вижити, зберігши вірність. Він і сам інколи залишав пораненого ворога жити, якщо той не становив загрози. І рятував жовторотих рекрутів, які потребували захисту. А ще…
…у нього ніколи до пуття не виходило чинити так, як належить солдату.
Того дня він урятував великого князя — ще одного світлоокого, — а заразом і тисячі бійців. Зберіг їм життя, відібравши його в паршенді.
— Чи можна вбивати, щоб захистити? — запитав Каладін. — Чи немає тут протиріччя?
— Я… не знаю.
— Ти дивно поводилася сьогодні в бою, — зауважив Каладін. — Спочатку пурхала довкола, а потім зникла. Я тебе майже не бачив.
— Ті вбивства, — тихо промовила Сил, — завдали мені душевного болю. Я мусила кудись подітися.
— Але ж це ти спонукала мене кинутись на допомогу Далінарові. Сама хотіла, щоб я повернувся та вбивав.
— Знаю.
— Тефт запевняв, що Променисті дотримувались етичних норм. Казав, що, за їхніми правилами, не можна вдаватися до жахливих речей заради величних досягнень. А сам я що сьогодні робив? Винищував паршенді, щоб урятувати алеті. Як тепер із цим бути? Так, вони не ягнята — але ж і ми не білі й не пухнасті. І різниці між нами — ні на буряний шквал, ні на легкий вітерець.
Сил мовчала.
— Якби я не приспів на поміч Далінаровим людям,
