Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон
Ошелешений напарник вартового відкрив було рота, щоб здійняти ґвалт, але Сет зацідив йому в живіт. Навіть без Сколкозбройця він становив неабияку загрозу — зарядившись Буресвітлом і досконало володіючи бойовим мистецтвом каммар. Шин ухопив другого караульного за волосся й приклав лобом об кам’яну підлогу. А там підвівся й ударом ноги відчинив двері.
Убивця ввійшов у кімнату, добре освітлену двома рядами ламп зліва від нього. Праву стіну ховали численні книжкові шафи, що височіли від підлоги аж під стелю. На маленькому килимку прямо попереду Сета, підібгавши під себе ноги, сидів чоловік. Повернувшись обличчям до гігантського вікна, прорубаного в скелі, він вдивлявся в океан за ним.
Шин ступив уперед.
— Мені веліли повідомити вас, що всі решта мертві. А я прийшов довести справу до кінця.
І здійняв руки, у яких матеріалізувався Сколкозброєць.
Король не повернув голови.
Той завагався, адже йому належало переконатися, що монарх усвідомив сказане.
— Чули мене? — зажадав відповіді шин, підходячи ближче.
— Ти вбив моїх охоронців, Сете-сину-сина-Валлано? — тихо поцікавився король.
Нападник застиг на місці. А тоді, вилаявшись, позадкував, здіймаючи Сколкозбройця в оборонній стійці. Ще одна пастка?
— Ти добре впорався з завданнями, — вів далі той, усе ще не озираючись. — Правителі загинули, життя загублені. Паніка й хаос. Чи не це тобі й судилося — ти не замислювався? Отримати від одноплемінників свого монструозного Сколкозбройця й стати ізгоєм, звільненим від гріха за будь-який вчинок, що його лише можуть зажадати господарі?
— Я не вільний від нього, — сторожко відказав Сет. — Це типова помилка тих, хто ходить по каменю. Кожне відібране життя гнітить мене, гризе мою душу.
«Ці голоси… ці крики… духи, що піді мною, я чую їхнє виття!»
— І все ж ти вбиваєш.
— Таке моє покарання, — пояснив шин. — Убивати, не маючи вибору, і, попри це, плямувати себе гріхами. Я Заблудлий.
— Заблудлий, — замислено повторив монарх. — Я би сказав, що не так ти вже й заблукав на шляху до істини. Тепер тобі відомо про неї більше, ніж твоїм землякам, — він нарешті обернувся до Сета, і той збагнув, що помилявся. Король Тараванджіан не виглядав простаком. Старий мав проникливі очі й мудре, всевідаюче обличчя, обрамлене широкою білою бородою, над якою вістрями стріл нависали вуса. — Ти пізнав, що роблять з людиною смерті та вбивства. Сете-сину-сина-Валлано, ти можеш стверджувати, що несеш тягар неспокутних гріхів за весь свій народ. Ти усвідомив те, що їм несила. Який же ти після цього Заблудлий?
Шин насупився. І раптом усе стало на свої місця. Він знав, що буде далі ще до того, як монарх сягнув у свій просторий рукав і видобув невеличкий камінець, що заблищав у світлі двох дюжин ламп.
— То от — нарешті! — хто він, — промовив убивця. — Мій невидимий хазяїн.
Правитель поклав його на долівку поміж ним і собою. Сетів Присяжний камінь.
— Ви внесли в список власне ім’я? — здивувався Заблудлий.
— На той випадок, якби тебе спіймали, — пояснив Тараванджіан. — Найкращий спосіб відвернути від себе підозру в замовному вбивстві — це вважатися однією з планованих жертв.
— А коли б я вкоротив вам віку?
— Ти отримав недвозначні інструкції, — відказав король. — І, як ми вже переконалися, виконуєш їх дуже чітко. Напевно, зайве й говорити, що я наказую тобі не завдавати мені шкоди. А тепер почнемо спочатку: ти вбив моїх охоронців?
— Не знаю, — відказав Сет, через силу стаючи на одне коліно й відпускаючи Сколкозбройця. Шин розмовляв голосно, намагаючись заглушити крики, що, як йому здавалося — як він, власне, був певен, — долинали зі звису крівлі вгорі над кімнатою. — Після моїх ударів вони обоє знепритомніли. Гадаю, в одного з них тріснув череп.
Тараванджіан гучно зітхнув. Тоді підвівся й підступив до дверей. Сет озирнувся через плече й помітив, що старенький король оглядає рани вартових. Він гукнув на допомогу, і з’явилися інші солдати, які й поспішили зайнятися товаришами.
У Сетовій душі бушувала буря емоцій. То цей доброзичливий філософ посилав його вчиняти звірячі вбивства? Це через нього він мучиться тими криками?
Тараванджіан повернувся.
— Навіщо? — хрипко поцікавився шин. — Заради помсти?
— Ні, — у голосі правителя чулася страшенна втома. — Дехто з убитих тобою були мені друзями, Сете-сину-сина-Валлано.
— Знову перестраховувалися? — процідив той. — Хотіли вберегти себе від підозри?
— Почасти. А почасти й тому, що їхні смерті спричинила необхідність.
— Але для чого? — не вгавав Сет. — Заради якої такої мети?
— Ім’я їй — стабільність. Ті, хто поліг від твоєї руки, були наймогутнішими й найвпливовішими людьми Рошару.
— І як же це посприяло стабільності?
— Інколи, — пояснив Тараванджіан, — доводиться знести будівлю, щоб спорудити нову, з міцнішими стінами, — він відвернувся й окинув поглядом океан. — А нам вони найближчим часом ой як знадобляться. І що міцніші, то краще.
— Ваші слова — мовби сотня голубок.
— Вилітають легко, та от втримати важко, — докінчив по-шинському король.
Сет різко звів на нього очі. Цей чоловік розмовляв по-їхньому та знав прислів’я його народу. Дивно як для того, хто ходить по каменю. І ще дивніше — для вбивці.
— Так, я володію шинською. А інколи навіть думаю, чи не сам Брат життя мені тебе послав.
— Заплямувати по лікоть мої руки кров’ю, щоб самому не довелось бруднитися, — відказав той. — Упізнаю ваших воринських божків.
Тараванджіан не відповів.
— Підведися, — сказав він нарешті.
Сет виконав наказ. Він ніколи не порушив би волі господаря. Король підвів його до бічних дверей кабінету. Старий зняв зі стіни сферолампу, освітивши вузькі гвинтові сходи, що вели кудись углиб. Спустившись ними, вони зрештою потрапили на майданчик. Тараванджіан потягнув на себе ще одні двері й увійшов до просторої кімнати, не позначеній на жодній зі схем палацу — хоч куплених, хоч скопійованих за хабара. Довга, з широкою балюстрадою по краях, вона чимось скидалася на терасу. Усе в ній було пофарбоване білим.
Простір заповнювали ліжка. Сотні й сотні. На багатьох лежали люди.
Похмурий Сет ішов за королем. Величезна потаємна кімната, висічена в скелі Конклаву? Туди-сюди
